Шевченківський гай: музей під відкритим небом

В Україні налічується 124 пам'ятки архітектури. Серед цих об'єктів виділяють дев'ять, так званих, «скансенів» (в перекладі з англійської - музей під відкритим небом). Серед цих дев'яти по своїй масштабності і національно-історичного змісту заслуговує уваги музей, що знаходиться в с. Пирогово Київської області площею 150 га і другий за величиною - Шевченківський гай у Львові.

Історія створення львівського музею пам'ятки народної архітектури та побуту почалася з виникнення Шевченківського гаю, на території якого він знаходиться. На початку минулого століття студентами зі Львова була очолена кампанія по збору коштів з місцевих жителів для створення парку. Ця акція була присвячена річниці від дня народження великого українського письменника і художника - Тараса Григоровича Шевченка.

Ехо "Весни народів" у Львові.

Неврожай 1845 р. і голод, який за ним настав, загострив відносини між поміщиками і селянами Галичини. Це загострення збіглося, з польським національно-визвольним повстанням проти австрійського панування, яке почалися 18 лютого 1846 в Кракові, Тарнавську та інших округах Галичини. Оскільки польські демократи, висуваючи гасло відродження Польщі в кордонах 1772 p., зберігали поміщицьке землеволодіння і не вирішували питання про наділення безземельних селян і наймитів землею, ні польські, ні українські селяни не підтримували повстанців.18 лютого 1846 p., одночасно з національно-визвольним, піднялося і селянське повстання, яке поширилося на ряд округів Західної Галичини. У ньому брали участь в основному польські селяни, які, виступаючи проти всіх поміщиків-феодалів, експлуататорів, громили і шляхтичів - учасників національно-визвольного повстання. Разом з цим польські шляхтичі намагалися полонізувати українське населення Галичини, румунські феодали намагалися румунізувати українське населення Буковини, а угорські поміщики проводили в Закарпатті політику мадяризації. 

У 1848-49 в Австрії, відбулася буржуазно-демократична революція, головними завданнями якої були ліквідація феодально-абсолютистських принципів і дозвіл національного питання в Австрійській імперії. Рушійною силою революції були народні маси - робітники, міська дрібна буржуазія і селянство. Пролетаріат, недостатньо розвинений в ту пору, ще тільки починав виділятися з загальнодемократичного табору і не висував в ході революційної боротьби своїх особливих політичних вимог. Безпосереднім поштовхом до революції в Австрії, початок якої було прискорене економічною кризою 1847, послужили революційні виступи у Франції, а також у Бадені, Гессен-Дармштадт, Баварії, Вюртемберзі та інших державах Німецького союзу (лютий - березень 1848). 

17-го березня 1848 біля будинку Понінських, де містилися редакції багатьох газет, куди власне і прибували поштові карети з новинами, почали збиратися люди. Один з гідних поляків на прізвище Смолка запропонував збирати підписи під листом до губернатора Франца Стадіону з вимогам. Але той не володів повною інформацією і обіцяв передати листа з побажаннями імператору. Польська громада не могла диктувати вимоги, а губернатор не міг приймати ніяких рішень, тому що листи до Львова приходили з трьох денним запізненням і ніхто не володів свіжими новинами і не знав яку тактику обрати в цьому моменті. Польська громада створила Центральну владу народів, яка вимагала від австрійського уряду ввести польську мову в адміністративних установах і школах, змінити назви вулиць, відзначати польські свята. Українська громада Львова, створила "Головну українську Раду", першу політичну організацію, в яку входили священики і селяни з повітів, і яка представляла інтереси українського народу в Австро-Угорської та Російської імперіях.Полякам також було дозволено створити національну гвардію, яка формально мала наглядати за порядком на місцях, чисельністю 800 осіб, 600 з яких були студенти, так званий "академічний легіон" Загін мав свої мундири, мав право носити зброю, спільно з силами правопорядку патрулювали вулиці.

Але приводом для подій які відбулися 1 листопада 1848 і причини їх точно не відомі, між польськими та австрійськими військами відбулася збройна сутичка, в результаті якої, польська гвардія і населення, в основному студенти, вийшли на барикади. Цьому передувало побиття австрійського солдата, який встиг втекти до своєї казарми, і повідомити своєму керівництво. Мітингувальники почали споруджувати барикади, що складаються з дерев'яних меблів, до того ж барикади будували безсистемно, без яких або чіткого плану і взагалі мітинги проходили спонтанно, майже біля кожного будинку на площі Ринок, різні люди проголошували тексти навіть на бочках, які служили їм, як п'єдестал. Вранці, австрійський комендант, генерал Вільгельм Гаммерштайн направив бунтарям лист, з вимогою скласти зброю, розібрати барикади і розійтися по домівках. Але вимога була проігнорована, тому через годину генерал віддав наказ, 1-го листопада 1848 року, обстріляти гарматним вогнем місто. Вже через дві години представник мітингувальників, Ігнацій Цетнер, піднявся на Ратушу з білим прапором, а вже на наступний день, комендант приймав капітуляцію заколотників і віддав наказ про розбирання барикад, які не могли становити реальну загрозу регулярним військам. В результаті заворушень були інтерновані 600 осіб, в основному студентів, але серед них майже нікого не покарали. Внаслідок цих заворушень, згоріла Ратуша з архівом, університет - колишня єзуїтська академія, будівля старого театру, і кілька будинків в краківській ділянці Львова. У заворушеннях в основному брало участь польське населення, яке домоглося призначення польського губернатора Агенора Голуховського, який одразу почав демонструвати прихильність польському населенню. Українське населення не брало участі в безладах, як би показуючи свій нейтралітет і прихильність австрійським властям, від чого скоріше втратила прихильність польського населення, ще й з губернатором на чолі. 

Австрійська влада тепер була представлена ​​поляками, які без будь - яких гноблення совісті, в прямому сенсі слова, знущалися над українським населенням, мотивуючи це прикладом - український народ все стерпить і будуть терпіти будь-яке відношення до себе. Після заворушень, львів'яни відправили до імператора Франца Йосифа, прохання відновити міське самоврядування, навчання польською та українською мовою, а також гарантувати офіційне положення польскій мові. Ці прохання були виконані 20 років по тому, в 1861 році був заснований галицький парламент - Крайовий сейм, а в 1867 році Галичина одержала широке культурне та економічне самоврядування, університет, дозволили читати лекції польською мовою. У 1870 році Королівство отримує статус автономії, львів'яни отримують право обирати президента, який виконував господарські функції. В рамках цієї автономії, Галичина стала єдиною частиною колишньої Польщі, що отримала певну культурну і політичну свободу, в результат Львів перетворився на головний центр польської культури і політики.

Частина моєї курсової роботи на курсах екскурсоводів по Львову )) І частина екскурсіїї Австро - Угорська спадщина Львова
Чим закінчився польській період правління у Львові. 

Австро-Угорська влада у Львові

В результаті першого розподілу Польщі в 1772, як нова адміністративна одиниця Австрійської імперії, утворилося Королівство Галичини і Лодомерії з великим князівством Краківським і князівством Освенцима і Затору - північного форпосту Австрійської держави, своєрідною буферною територію, перед Російською імперією.

Столицею Королівства став Львів, хоча були й інші кандидати - Перемишль, з судноплавною рікою Сян і Ярослав. Офіційною мовою стала німецька, більшість адміністративних посад займали німці та чехи, однак місто залишалося важливим центром культури і духовенства поляків і українців. Протягом перших десятиліть австрійського правління королівство управлялося з Відня, переважно етнічними німцями і германізованими чехами. Імператори Йосиф II і Франц ІІ скасували в Галичині кріпосне право і урізали в вольностях місцеву шляхту.



Міщани і селяни отримали право на вільне одруження, скаргу і апеляцію, суд. Українська католицька церква візантійського обряду, перейменована в Греко-католицьку Церкву, була зрівняна в правах з Римо-католицькою, отримала семінарії і митрополита. Хоча ці заходи були непопулярними серед аристократії, вони зміцнили авторитет австрійських монархів серед простих українців. На місцях адміністративна та судово-поліцейська влада належала поміщикам - власникам маєтків або їх управителям, наглядачам (мандатор), що затверджувалися окружними старостами. Крім них на території королівства існували чисельні єврейські і вірменські суспільства. Також, в 1784 році імператор австро-угорський Йосиф ІІ, вдруге відкрив університет, лекції читали латиною, німецькою та польською мовами, а з 1786 року і українською. Але одночасно влада взялася за онімечування міста, в 1805 році закрили університет, який відкрили в 1817 році, але як виключно німецький навчальний заклад.

Багато громадських та культурних об'єднань, які не були «пронімецькими», були заборонені. Приблизно двадцять років австрійська влада нічого не будувала, заважали Наполеонівські війни, участь у якій брало й Австрія в результаті чого бракувало коштів на перебудову нових територій. Щоб схилити на свій бік панівну верхівку, імператор дозволив обирати в Галичині становий сейм, в якому засідали представники магнатів, шляхти і вищого духовенства, хоча більшість населення становили українці. Пізніше адміністрацію «королівства» очолював губернатор, якого призначав імператор, і мав резиденцію у Львові.

Будинок Галицького сейму. Тепер університет

Вул.Академічна.Раніше тут були притоки Полтви.

Перше, що зробили австрійці, позакривали монастирі, які не виконували ніяких соціальних функцій і в яких ченці тільки молилися, священикам стали платити офіційну зарплату, а будівлі віддали організаціям, які для міста приносили користь (як приклад бібліотека "Оссолінеум", яка добудована до жіночого монастиря). Річка Полтва розливаючись, вимивала тіла, що сприяло поширенню хвороб, внаслідок було прийнято рішення перенести поховання за межі міста на кладовища і з цього моменту починається більш ніж двохсот річна історія Личаківського кладовища.Утвердився новий план міської забудови - розбирали укріплення, об'єднали центр міста з передмістям, заохочували пільгами до забудови будинками, згідно з новим планом. Почали розбирати львівські укріплення, які до того часу перебували в плачевному стані, нинішні площі Міцкевича і святого Духа, а також парна сторона проспекту Свободи. До 1800 року вальні укріплення були переплановані, і сформувався бульвар Нижні Вали, з рядами тополь і пішохідною алеєю вздовж Полтви. Західна частина львівських міських укріплень складалася з Високої стіни (на якій стояли вежі різників, ковалів і слюсарів, торговців, пекарів), Низького замку (зі шляхетської і кутовий вежами) і Нижнього валу з артилерійськими бастіонами Фарським, Гетьманським і Міським. Освоюються місцевості, де були болота і припливи Полтви, на території, де сьогодні встановлено пам'ятник Шевченкові в XVII-XVIII століттях споруджували невеликі тимчасові театри. У 1787 році в костелі, який розташовувався на місці нинішнього Національного музею, був відкритий перший стаціонарний львівський театр.З 1858 года Нижні Вали почали освітлюватися газовими ліхтарями замість масляних. В 1887-1888 інженер Вацлав Ібіанський накрив Полтву бетонними зведеннями в районі бульвару, а нові насадження дерев і квітів розбив проектувальник Стрийського парку Арнольд Рьорінг. Уздовж непарної сторони бульвару в 1888 році були прокладені лінії кінного трамваю, а у вересні 1893 року - лінії електротрамвая. Вулиці стали укладати бруківкою з граніту (виявлено, що деякі вулиці мали кілька шарів бруківки з брудом). Вже з початку 19-го століття прогулянки по бульвару стали модними, на ньому з'являються кіоски та зони відпочинку. Місцевому населенню це не дуже подобалося і довго ще не могли звикнути. В архіві зберігається запис про безліч виписаних штрафів Аарона Мехелен, який посилався на свою звичку, протягом 20 років, пасти на цій місцевості своїх кіз.Бульвар, що значно розширився, став місцем рандеву і «чорної біржі». Вечорами біля пам'ятника Михайлу Архангелу збиралися комерсанти, в основному євреї, які очікували телеграм з Відня: навпроти пам'ятника в будівлі Галицького кредитного товариства (нині Музей етнографії) розміщувався телеграф; саме це місце колишньої «чорної біржі» з кінця 1990-х львів'яни зневажливо стали називати « клюмби », місцем зустрічей« політиків-любителів »: пенсіонерів, люмпенів та маргіналів.Разом з Марійської площею (нині площа Міцкевича) і вулицею Академічною (пр. Шевченка) Гетьманські Вали утворили єдину пішохідну, прогулянкову зону - так зване Корзо. З кінця XIX століття бульвар забудовується будівлями готелів, банків, прибуткових будинків, на ньому з'являються модні магазини.
27 січня 1836 в будівлі дирекції львівської поліції, яка перебувала на місці сучасного «Гранд-готелю» народився австрійський письменник Леопольд фон Захер-Мазох (від його прізвища утворено поняття мазохізм). Захер-Мазох народився в службовій квартирі свого батька Леопольда Захера, який очолював у той час львівську поліцію.Завершення будівництва Міського театру (нині - Оперний театр) в 1900 році стало важливим акцентом просторової композиції проспекту, перспективний вигляд на новий театр став одним з найпривабливіших у львівському урбаністичному ландшафті. У 1901 році було влаштовано електричне освітлення бульвару. У міжвоєнний період суспільне значення проспекту підкреслювалося проведенням різноманітних масових акцій.

Частина моєї курсової роботи на курсах екскурсоводів по Львову )) І частина екскурсіїї Австро - Угорська спадщина Львова

Польська Армія Крайова.Війна за Львів 1944 рік.

Древню галицьку столицю мали намір захопити  і частини польської Армії Крайової. У плані операції «Буря», розробленому в Лондоні ще 1943 року, був спеціальний розділ, який передбачав захоплення Львова і репрезентацію польської влади перед Червоною Армією. 7 липня 1944 року командир формувань Армії Крайової полковник Філіпковскій отримав наказ: за будь-яку ціну при відступі німців оволодіти містом. Водночас частинам АК наказали паралізувати можливі спроби УПА захопити Львів (українській провід не мав бажання допомогти ані полякам, ані совєтам). 22-23 липня, коли німецькі війська практично залишили Львів, загони АК вийшли із підпілля, зайнявши райони Львівської Політехніки, Личакова, Погулянки, вулиці Зеленої. Вони не підпорядкувались совєтам, але нерідко налагоджували зв'язок з радянськими частинами і були їх провідниками, (частково повторилися події Листопадового чину).

22 липня 1944 року о 8.00 танкові батальйони радянських військ за підтримки мотострільців просувалися вулицею Зеленою і, дійшовши до центру, захопили кількох полонених зі штрафного батальйону німецької гірської дивізії. За день бою бригада втратила три танки і шість бійців. Наступного дня один батальйон (12 танків) досяг головного залізничного вокзалу, звідки чотири «Т-34» з батальйоном піхоти вирушили в бік центру і Замарстинова. До площі Ринок із боями пробився радянській танк «Гвардія». У той час тут вже розпоряджалися вояки польської Армії Крайової з підрозділу Станіслава Рокушинського, які вивісили на всі чотири боки ратушевої вежі прапори країн антигітлерівської коаліції: американській, англійській, французькій,радянській та польській. Учасники акції згадують, що прапор СРСР вони вивісили з боку Високого Замку, це викликало лють українських снайперів, які перебували на службі німецької армії, і вони почали інтенсивний обстріл.

 
За версією радянських істориків, гвардії старшина Радянської армії уродженець Чернігівщини Олександр Марченко, котрий під’їхав до Ратуші на танку «Гвардія», після сутички з німецькими військами вивісив на Ратуші червоний прапор. За польською версією, яка спирається на свідчення вояків АК, Марченко після дружньої розмови з польськими вояками, побачивши на вежі прапор СРСР, не піднімаючись на вежу, обмежився вивішенням совєтского прапора з вікна другого поверху над входом. За версією знову ж таки радянських істориків, у момент, коли Марченко виходив із ратушевої брами, його застрелили німецькі вояки, поляки ж згадують, що радянській вояка сів до танку і від’їхав з площі Ринок. До часів української незалежності на фасаді Ратуші була меморіальна дошка на честь вивішення над Ратушею червоного прапора. На вулиці Личаківській перед теперішньою церквою Покрови постав перший повоєнний пам’ятник радянським танкістам, відкритий 23 грудня 1945 року, - цей танк на постаменті простояв до початку 90-ч років. Марченко декілька разів був перепохований – у 1946 році його поховали на вул. Кохановського (тепер Левицького) біля будинку №13, а згодом прах перенесли на Пагорб Слави.

Для поляків, які хотіли воювати проти Німеччини, був лише один варіант: записатися в радянську дивізію імені Костюшка ,бо Армія Крайова була ворожою для совєтів, і більшість із тих, хто там воював і хто їй допомогав, згодом вивезли до Сибіру. Зокрема ксьондз Керницький з Латинської катедри, який був зв’язковим АК, одержав десять років таборів.

Біля будинку №14 на вул..Словацького, якраз поблизу теперішнього приміщення Червоного Хреста, вояки АК поставили гармату і стріляли по німцях. Польські вояки були в цивільному, лише на рукавах мали біло-червоні пов’язки. Згодом німці відступили на залізничний вокзал. Коли до Львова прийшли совєти, польські діти показали їм місця, де були закладені бомби. Німці, відступаючи, залишали багато мін і фугасів у каналізація і телекомунікаційних шляхах.

Спеціальним наказом Сталіна АК було названо ворожою, що підлягала репресіям. Її керівника Владислава Філіпковського 28 липня викликали до представника НКВС у Львові,  комісара Грушка, якій категорично заявив: Львів – радянське місто, й висунув вимоги – негайно зняти прапори у місті (на Ратуші вже прапор скинули), припинити патрулювання вулиць, зібрати аківців у казармах і скласти зброю. В переговорах брали участь М.Хрущов і Д.Мануїльський, які доповіли Сталіну про їх результати. Після розброєння Філіпковського, вище командування і штабістів АК у Львові арештували, а жовнірів, які погодилися вступити до Війська Польського, звільнили з-під охорони, решту ж відправили у табори. Близько 300 аківців запроторили до в’язниці на Лонцького.  

У листопаді 1944 року на День Усіх Святих та в 26-у річницю незалежності Польщі в центрі міста та на Цвинтарі Орлят відбулися багатолюдні демонстрації під польськими прапорами і гаслами «не віддамо Львова СРСР!» , «Загинемо, але Львів буде наш!», «Смерть більшовикам!». Органи НКВС провели арешти активістів цих  заходів, потім захопили підпільну радіостанцію  Армії Крайової, яка підтримувала зв'язок із Лондоном. «Польську проблему» остаточно вирішили виселенням тисяч поляків на історичну батьківщину в нових кордонах.

Додам. У вірменському дворику, був колись банк Mons Pius, заснований вірменами, як кредитний банк. По християнським канонам, не можна давати в борг гроші під відсотки, бо гроші це обмежений ресурс. Проте можна давати худобу або зерно (можна зібрати врожай і віддати таким чином борг). Натомість банк видавав кредити під відсоток товару або послуг. Для прикладу: якщо будували будинок на позичені кошти, одну квартиру мали віддати банку, або з закупленого товару мали віддати 10-15%, але тільки товаром. Коли совєти прийшли у 1939 році у Львів, то зацікавились власниками банку, яких було чотири. Закінчилось все тим, що один з них покінчив життя в камері тюрми, ще один вистрибнув з вікна під час слідства, а доля решти власників невідома. І є версія, що саме за кошти цього банку і спонсорувалась Армія Крайова.

Ілько Лемко, Володимир Михалик. Львів повсякденний (1939-2009)

Львів в 60-ті роки.

У 1961 році у місті виникли перші виробничі обєднання. 26 грудня 1967 року в СРСР вводять «Знак якості» для товарів, що пройшли спеціальну державну атестацію. Львівяни пишалися тим, що саме львівській автобус 1961 року відвозив першого космонавта Юрія Гагаріна на космодром, а в березні 1970 року на автобусному заводі виготовлено нові моделі автобусів ЛАЗ-699Н і ЛАЗ - 599Б. На цей час у Львові було сконцентровано все республіканське виробництво автонавантажувачів, мопедів, підвісних вантажних конвеєрів. Третину усіх кольорових телевізорів у Радянському союзі випускали у Львові.У нашому місті були створені перші в Радянському Союзі фірми «Прогрес» і «Світанок».Також львівяни одними із перших в країні почали здійснювати соціальне планування. Тут була створена комплексна система управління продукції (КСУЯП). Середня зарплата робітників і службовців Львова зросла з 76,6 крб. у 1960 році до 118,6 крб. у 1970 і 154 крб. у 1980 році (остання цифра за купівельною спроможністю приблизно дорівнює середній зарплаті 1500 гривень у першій половині 2008 року).

У ті часи, до забудови вулиць Володимира Великого і Наукової, житлові будинки закінчувались в районі теперішнього кільця на Кульпарківській, вулиця повертала ліворуч і закінчувалася неподалік від цвинтаря біля зруйнованої у 1973 році церкви за теперішнім магазином "Океан". Далі до Стрийської жодних будинків і навіть дороги не було. Навпроти автобусного заводу стояли маленькі дерев’яні хати і дерев’яний будиночок аптеки.

Початок 60-х - період найбільшого напливу до Львова жителів із навколишніх сіл та інших регіонів України й інших республік СРСР. Це відбилося на повсякденному житті львівян: взаємовпливи різних культур проявилися у кулінарних звичаях, моді, облаштуванні помешкань і навіть проведенні відпочинку. Завдяки вихідцям із  Західної України поширилася традиція прикрашання кімнат вишивками разом із самим мистецтвом вишивання. Від іммігрантів з інших областей вишивальниці перейняли нові візерунки. Прибульці зі Сходу поширили звичай прикрашати ялинку на Новий рік (до цього часу місцеві українці ставили ялинку лише на Різдво), виїжджати у вихідні за місто на пікніки з шашликами, а літні відпустки проводити на морі. Через російські родини до кулінарного мистецтва  Львова увійшли пироги (пляцки, а пирогами тут споконвіку називали лише вареники) - випечене тісто, фаршироване мясом, овочами або фруктами. Від 60-х років стають популярними мариновані помідори, огірки і закручений в домашніх умовах перець.Але розмаїття салатів у шістдесятих ще практично небуло - спочатку обходилися вінегретом та олів’є (тоді з’явився майонез), і аж у другій половині десятиліття гостей почали пригощати салатами з буряків, моркви, помідорів, огірків, редиски, тощо. Господині пекли здебільшого лише два торти - білий бісквіт і темний медівник. Тоді ж популярними стали традіційні львівські канапки. В моду увійшли молдавські вина. А чай ще подавали у склянках і металевих підстаканниках - як досі заведено на залізницях. Але вже з 60-х в моду входять порцелянові чашки і займають почесне місцеу сервантах  у вигляді величезних сервізів. У одязі й прикрасах помешкань з’явилися мережива. До шістдесятих років вчителькам і чиновницям заборонялось користуватись пудрою,помадою і лаком для нігтів під час виконання службових обовязків!!!!! На парфуми дивились скоса - від працівниць ідеологічного фронту вимагалася лише чистота і естетичний зовнішній вигляд.

В оточенні "етажерок", на яких вишикувалися дюжина білих фаянсових слоників від найменшого до найбільшого, тодішні громадяни любили вечорами грати у лото - гру, де на картонні картки з великими цифрами розставляли маленькі дерев’яні бочечки, які витягували зі шматяних мішечків.

У ті роки діти часто виходили на вулицю з канапками чи окрайцем хліба, який змочували водою і посипали цукром. Морозиво тоді ще було делікатесом, його купували не щодня. А у гастрономах соки наливали у склянки з височенних конусоподібних посудин із краниками внизу.

У шістдесятих особа, яка потрапляла до партійної номенклатури, могла розраховувати на певну опіку. При звільненні за незадовільну роботу більшість працівників скеровували на менш відповідальну, з партійної точки зору, посаду - керівниками підрозділів у виконавчій владі, підприємств, навчальних закладів, профспілок, громадських організацій і товариств. Навіть якщо хтось з комуністів порушував закон, притягти його до відповідальності було дуже складно, адже фактично були непідсудними. Щоб заарештувати й віддати до суду члена КПРС, потрібна була згода райкому партії, який здійснював попередній розгляд справи і за наявності переконливих доказів виключав його з лав КПРС. Нижче певного рівня номенклатурнику не давали впасти - еліта була замкнутим кланом.

За своє служіння народові бюрократія, окрім високої платні, призначала собі ще й численні привілеї, масштаби яких зростали з кожним щаблем кар’єрної драбини. У Львові це були авто зі спеціальними номерами (77 - для керівників партійних комітетів, 99 - для радянських органів, 66 - для  директорів великих підприємств), зі сиренами та мигалками, окрема, для номенклатурної еліти, обкомівська лікарня з новітньою апаратурою, ізольовані від звичайних пасажирів зали в аеропорту та на головному вокзалі (під виглядом депутатських), спеціальні магазини і квиткові каси, тощо.

Характерним прикладом подібної практики стала справа першого секретаря міськкому партії Петра Овсянка. Задля "пробивання" міських проблем у високих інстанціях тоді, як зрештою й тепер, доводилися їздити до столиці з дарунками, на які в партійному бюджетів коштів не передбачалося. А тому зверталися за допомогою до керівників підприємств. Один із них, директор трикотажної фабрики (згодом об’єднання "Промінь"), створив цех із випуску не облікованої продукції і постачав Овсянка товарами і коштами. У вересні 1961 року першим секретарем обкому втретє став Іван Грушецький. До нього дійшли чутки про підпільне виробництво, і він доручив розслідувати справу, а Овсянка кілька разів викликав на виховні бесіди. Після однієї з них той пустив собі кулю  у скроню у власному кабінеті. Того ж дня вночі при світлі автомобільних фар і ліхтарів військовослужбовці танкового заводу поховали його на Личаковському цвинтарі, а директора фабрики було засуджено до розстрілу.

1961 рік почався з грошової реформи - 1 старий рубль перетворився на 10 копійок, але рахувати "на старі" продовжували ще до середини 60-х. У 1962 році в Радянському Союзі вперше від 1947 року підняли ціни. Разом із тим підвищили закупівельні ціни на тваринницьку продукцію, роздрібні ціни на  м’ясо, масло і молоко - в середньому на 30%. Масло подорожчало на 35%, яловичина - головне радянське м’ясо - на 31%. У 1963 році СРСР вперше закуповує зерно за кордоном - 5,1 млн. тонн. У 1963-1964 роках, щоб купити масло, молоко чи борошно, потрібно було займати чергу з 5-ї години ранку. Тепер ті часи називають "міні-голодомором". Продавали хліб із домішками кукурудзяної муки і якоїсь незрозумілого походження тирси. Білий хліб продавали лише за наявності медичної довідки про певні важкі хвороби. Існувала карткова система й на інші продукти. Ознакою ще одного дефіциту стали крадіжки трубок з телефонів - автоматів. Їх свого часу навіть приковували ланцюгами, і все одно слухавки крали. Бо радянська промисловість не могла випустити маленьких гучномовців для кишенькових саморобних приймачів - от їх і видобували  з телефонних трубок. У ті часи люди крали з їдалень алюмінієві ложки і виделки, тарілки з надписом "Общепит", які ще донедавна можна було побачити на деяких львівських кухнях (в кого є така тарілка, лайкніть)).

Загалом для 50-60-х років були властиві перебої в продажу населенню хліба, цукру, солі,м’яса, сірників. Не вистачало взуття, особливо для дітей шкільного віку, дефіцитом були зимовий одяг, білизна, леза і помазки для гоління, пояси для панчіх та інші галантерейні вироби. Важко було купити мишоловку,прищепки для білизни, черепицю,цеглу. Посуд, на який був попит (ложки,миски), завозили до Львова аж із Ростова, і тоді в магазинах збиралися великі черги. Львівському заводу емальованих виробів державний план встановлювався в літрах, тому його каструлями на 10-15 літрів були завалені магазини міста. Ложки, миски і малі каструлі завод виробляти не хотів, бо великими каструлями легше виконати план.

На початку шістдесятих радянські громадяни нарешті отримали можливість купувати меблеві набори (стінка,диван,стіл і крісла). Вперше люди побачили, що меблі бувають розкладними (до речі, перші складні меблі придумав Ikea - Інгвар Кампрад). Черги були такими, що ніхто навіть й не мріяв вибрати заздалегідь колір оббивки на меблях, але тоді це не мало значення. Меблі були малогабаритними, як і холодильники, - щоб уміститись у хрущовках. Ремонт у ті часи зробити було непросто, особливо поміняти двері - їх у продажу просто не було. Дверми у радянських магазинах почали торгувати аж у середині сімдесятих.

Львів.60-ті роки.

На початку шістдесятих, вперше після війни, львівяни побачили площу Ринок у більш-менш пристойному вигляді - нарешті нормально поштукатурили середньовічні будинки. Тоді ще стояли мури Бернардинського собору. У центрі було відносно чисто. Вулицями ходили пани у фетрових капелюхах і макінтошах, у їхніх кишенях лежали абонементи до філармонії на весь концертний сезон. Це був час, коли спраглі духовної поживи громадяни з фанатизмом, який і не снився пізнішим адептам рок-музики, штурмували концертні зали, де виступав піаніст Святослав Ріхтер; шкільні вчителі старого польського гарту били ледачих учнів лінійкою по долонях, а не кулаком по обличчю, як трапляється тепер. Кулькові ручки ще були дивом, отже школярі мачали пера в чорнильниці й мусили писати з каліграфічним натиском - до сімдесятих  років у шкільній програмі існував окремий предмет «чистописання». На спеціальних уроках першокласники намагалися як найретельніше виводити літери в зошитах у косу лінійку. Чорні нарукавники захищали їх від фіолетових чорнильних плям, що розтікалися партою; взимку учні ходили до школи у валянках і гумових калошах, чорних і блискучих ззовні та червоних зсередини.

Це був час, коли говорили не «на Ринку», а «в Ринку» і на вулиці ще часто можна було почути, як норму, звертання «прошу пані» і «прошу пана», на відміну від пізніших сімдесятих і вісімдесятих років, коли така форма звертання вважалася вже ( і, на жаль, не лише москалями) архаїчним впливом села і перекочувала виключно на базари.

Бачки з питною водою і металевим горнятком на ланцюжку в установах, а також фонтанчики з питною водою у парках і на вулицях давали змогу громадянам безкоштовно втамовувати спрагу. Біля під'їздів  багатьох будинків стояли блискучі металеві шкрябачки для зчищення бруду із взуття.

Шістдесяті роки - це епоха хрущовок. Хоча перші з них з'явилися наприкінці п'ятдесятих, але масово чотири- і пятиповерхові бараки будують з 1961 року: висота квартири - 2,70м (а деколи і 2,50), найменші із можливих кухні - 5,5 кв.м і суміжний санвузол. Норма житлової площі - 9 кв.м на людину - небачений раніше простір! Та головне, що це було початком масового переселення людей із комунальних квартир і підвалів в окремі помешкання, де кожна сім’я нарешті мала власну кухню, туалет і ванну. Про ці квартири львівяни жартували, що будівельники забули з’єднати стелю з підлогою і водопровід із каналізацією. А через те, що стіни не тримали тепла, їх прозвали «хрущовскими холодильниками». У 1962-1963 роках виникли  перші житлові корпоративи, і почалося будівництво корпоративних будинків. Спочатку це запровадили телевізорний завод, «Сільмаш» і фірма «Прогрес» (в такому будинку від заводу «Прогрес» жила моя бабуся на вул. Декабристів). Львів  почав стрімко розбудовуватись, і мікрорайон на вулиці Терешкової  став першим експерементальним у місті. Він виріс на місці пустиря, обмеженого із західного боку вулицею Пустою, з півдня - Кульпарківською, з півночі- вулицею 1 Травня і зі сходу - залізничною колією на Сихів.

У 1960 - 1961 роках зявилися магазини і їдальні самообслуговування - це був «перший крок до комунізму». Водночас у свідомості радянських львів’ян поширювався неофіційний антисеметизм - 1962 році закрили синагогу, ліквідували єврейську громаду і приєднали єврейській цвинтар до Янівського.

15 червня 1960 року відкрилося загальноміське сміттєзвалище у Грибовичах дорогою на Куликів, і з цього дня заборонили вивіз сміття на кінець вулиці Зеленої.

6 серпня 1960 року у Стрийському парку відкрили кінотеатр «Львів», а 21 вересня  - кінотеатр «Супутник» на Левандівці.

15 листопада 1960 року урочисто відкрито головний критий корпус Краківського базару, а у травні 1961 року на головній пошті започатковано новий вид послуг - факсимільний зв’язок. У вересні 1961 року у всьому місті були обладнані посадкові смуги на зупинках трамваїв і тролейбусів. Тоді ж з’єднали вулиці Б.Хмельницького та 700-річчя Львова вулицею Річною (тепер Липинського). У 1961 році зявилися поліетиленові пакети, які називалися целофановими, проте аж до кінця 70-х років в магазинах продовжували загортати продукти у папір. 15 березня 1962 року відкрилося кафе «Веселка» на розі вулиць Костюшко і 17 вересня (памятаю ще то кафе,продавали смачні тістечка, тепер,як і всюди магазин з одягом.Не розумію рентабельність тих магазинів з турецькими лахами,були б гроші, повернув тістечка). А у жовтні на вулиці Коперніка відкрився перший і на той час єдиний(!) у СРСР музичний салон. Місяць навчання музиці тут коштував 12 карбованців 80 копійок. За 20 копійок можна було грати на піаніно цілу академічну годину - 45 хвилин, за 10 копійок - на акардеоні, за 8 - на баяні, за 5 - на скрипці, за 1 копійку - на гітарі,мандоліні і домрі.

На початку лютого 1963 року напроти памятника Міцкевичу у колишньому пасажі Касслера відкрився перший дитячий пасаж «Барвінок», або «Дитячій світ». 18 серпня 1963 року відбувся футбольний матч на новому стадіоні «Дружба» між «Карпатами» і «Жальгірісом». Сьогодні це виглядає неймовірним, але у квітні 1964 року на вулиці Франка відкрилося ательє «Спасибі!», де безоплатно ремонтували телевізори. В той самий час почалася боротьба з чайовими у сфері обслуговування. А львівська АТС почала встановлювати на телефони блокіратори. Для вгамування тих, хто протестував, знайшли простий спосіб - їм взагалі відключали телефон. У серпні 1964 року на вулиці Федьковича відкрили нову залізничну лікарню на 150 місць.

У 1964 році у Львові збудували перший 12-поверховий будинок, який назвали «висотним»,  - там розмістилася машинно - обчислювальна станція Обласного статистичного управління, поруч із новим кінотеатром «Мир». Тривала широкомасштабна газифікація міста, і до вісімдесятих років Львів був практично  повністю газифікований.

31 жовтня 1964 року перед університетом відкрили памятник Іванові Франку, а в листопаді на місці двох старих австрійськіх камяниць завершили будівництво будинку «Червоної шапочки» на проспекті Леніна (Свободи) (тепер там Острів суші). У липні 1965 року відкрилися книгарня «Дружба» і кінотеатр «Мир» (тепер нічний клуб «Міленіум»). 12 листопада 1965 року з’явилися перші у Львові маршрутні таксі «Головний вокзал – Аеропорт». За проїзд у них платили 15 копійок. А от на рейсі «Центр – Майорівка» брали 48 копійок, бо це вважалося далекою околицею, але у травні 1966 року там відкрилося кафе «Юність», і Майорівка стала ближчею до міста. У 1966 році у Львові відкрили аптеку-музей, заснували Товариство охорони памятників історіїї і культури і виготовили перший кольоровий кінескоп. 5 січня того ж року на вулиці Проїзній (Данилишина) відкрився магазин «1000 дрібниць».

У квітні 1969 року на Львівскій фабриці музичних інструментів випустили перші в Україні електрогітари. У червні відкрилися популярні львівські кафе «Ватра», «Під левом» і бар «Під вежею». 8 липня 1969 року відкрили стелу на проспекті Ленінського комсомолу (вулиця Пасічна) на честь 50-річчя ВЛКСМ.

У 1959-1963 роках було закладено парк «Дружба» (Снопківській), 15 квітня 1960 року відкрився Центральний універмаг, 8 травня 1966 музей військ ПрикВО, 25 жовтня 1968 року - львівській цирк. Також у 1968 у східній частині Парку культури було збудовано стадіон «Юність» на 8 тисяч місць. Безумовно, найвидатнішою подією у спортивному житті міста за всі радянські часи став день 17 серпня 1969 року, коли команда «Карпати»завоювала кубок СРСР з футболу. Тоді на московському стадіоні імені Леніна в Лужниках львівські хлопці подолали ростовській СКА 2:1. А що у ці хвилини діялось у Львові! Десятки тисяч фанатів "Карпат" після перегляду матчу по телевізору висипали на вулиці міста. Це найбільша демонстрація за всю історію футбольного руху у Львові. Розповідають, що ошалілі від щастя фанати «Карпат» підняли на руках міліцейський «луно хід» (так називали міліцейські авто - на честь пристрою, який в ті часи висадили на Місяці) і занесли його на знамениту клумбу (батько мені розказував,що фанати перевернули трамвай №4). Отже, досвід вуличних демонстрацій львівяни набували ще із шістдесятих.

Ілько Лемко, Володимир Михалик. Львів повсякденний (1939-2009)

Далі буде…

Перші совєти очима львів'ян

Перші совєтки скидалися на снігових баб Російська письменниця Інна Фруг у своєму щоденнику записала 21.08.1944 р.: "Проїхали Львів. Бачили пам'ятник Міцкевичу. Довкола чисто, асфальт. Жінки і дівчата чудово вбрані -- тоненькі, тендітні, з довгим волоссям. Господині у вражаючих коронкових фартушках. Коли почався дощ, усі мешканці швидко накинули прозорі плащі, яких ми ніколи не бачили. А ми їхали у вантажівці, стоячи в кузові під однією палаткою, і дивилися на місто, що віддалялося". "Перші совєтки скидалися на снігових баб -- стільки усього на них було назбирано, -- згадувала колишня львів'янка Наталя Яхненко у книзі "Від бюра до бриґідок" (Мюнхен, 1986). -- Бюрові службовички вбиралися не так уже й зле, маючи доступ до товарів та підробляючи друкуванням на машинці вдома. Добре одягнені жінки військових зачиналися від капітана або майора, а ознакою соціяльного статусу було хутро з сибірських білок. Ці футерка були досить грубої роботи, а що жінки цієї кляси

Орден доминиканцев

Орден доминиканцев был основан в XIII веке святым Домиником как противовес альбигойские ереси. Во Львове доминиканцы появились одновременно с образованием города. Устав ордена предусматривал индивидуальную бедность монахов, но орден в целом накопил немалые богатства. К исключительной компетенции доминиканцев относились дела инквизиции. Буквальный перевод с латыни слова доминиканцы «dominicanes» - значит «Господа псы». Монахам ордена нравилась эта игра слов, и на своеобразном гербе доминиканцев изображен пес. Герб можно видеть на фасаде монастыря.

Каменное сооружение костела доминиканцев построено на месте предыдущей деревянной постройки в 1745 году архитектором Яном де Витте вроде собора Святого Петра в Риме. На фасаде надпись латынью: «Единому Господу честь и хвала».

В интерьере костела привлекают интересные алебастровые надгробия, а также мраморное надгробие Ю.Дунин-Борковской работы датского скульптора Торвальдсена. Это одна из немногих в Украине работ этого мастера. Торвальдсенe посвятил одну из своих сказок Ганс-Христиан Андерсен.

В костеле по воскресеньям отправляется Служба Божья.

Слева от костела - ворота, через которую можно попасть в бывшей трапезной доминиканского монастыря. Здесь в свое время блистательно Петр I. Стены трапезной украшены росписями, изображающими другие доминиканские монастыри Украины. Остальные помещения монастыря занимает Музей истории религии.

Экскурсия Средневековым Львовом

Львів - столиця Галицько-Волинського князівства

Данило Галицькій

Виникнення Львова відноситься до часу князювання в Галицькій землі видатного її державного діяча і полководця Данила Романовича (1202-1264), який багато років боровся проти спроб своїх західних та північних сусідів - угорських, польських і литовських феодалів - підпорядкувати своєму впливу Галичину і Волинь.Захист своїх земель Данило Галицький здійснював не тільки на полях битв, в яких незмінно виявлявся переможцем, а й шляхом складної дипломатичної боротьби, укладаючи мирні договори зі своїми противниками, влаштовуючи шлюби своїх синів з представницями угорських, литовських та інших династій. Так, наприклад, син Данила Лев був одружений на дочці угорського короля - Констанції. Хочу ще зауважити - Король Данило Галицький мав кровний зв'язок з династією Рюриковичів, його двоюрідним дядьком був Олександр Невський, що давало можливість жити в світі і підтримувати зв'язок з російськими князівствами. Був праправнуком Володимира Мономаха. Данило Галицький брав безпосередню участь у битві на річці Калка в 1223 році, а також у битві з монголо-татарами за Київ 1240 рік.

Після захоплення у 1240 році Києва, татари вторглися в Галицько - Волинську землю, палили міста, вбивали і забирали людей у ​​полон. Данило Галицький був змушений визнати до пори, до часу свою залежність від татар. Важливу роль у боротьбі проти татарських нападів грали укріплені міста, які були одночасно центрами торгівлі і ремесла. У ці міста Данило Галицький запрошував досвідчених майстрів, ремісників, будівельників і зброярів із зруйнованих 

російських міст, давав притулок втікачам від татар. Одним з таких міст був і Львів.

Історія Закарпаття.Хустський замок

Минуле Закарпаття нерозривно пов'язане зі східними слов'янами. Важливою подією в історії Закарпаття було входження його в IX—XI століттях до активної сфери впливу потужної східнослов'янської держави — Київської Русі.
Згодом територія Закарпаття після розпаду Київської Русі входить до Угорського королівства, цей період в історії тривав з 10 по 16 ст. Після поразки в 16 ст з Османською Туреччиною ці території входять до володінь Габсбургів. 16 ст – 20 ст (1918 р) Закарпаття під Австрійською, а згодом під Австро-Угорською імперією. Після поразки Автро –угорської імперії активізувались усі націоналістичні рухи, на основі Парижської мирної конференції та багатьох інших договорів, які впорядковували після воєний період, Закарпаття одержало статус автономії у складі Чехословацької Республіки.

Екскурсія Карпатським трамвайчиком.

Запрошуємо на оглядову екскурсію Карпатським трамваєм, який відправляється з мальовничого містечка Вигода, яке знаходиться в Івано-Франківській області. Карпатський трамвай має давню історію, основне призначення спочатку було перевезення вирубленого лісу, але з часом почали використовувати і як екскурсійний маршрут, якій проходить через мальовничі краєвиди Карпатських гір. Довжина маршруту - 15 км. Під час прогулянки, робиться зупинка біля джерела мінеральної води "Горянка", котра має цілюща властивості, як знаменита на весь світ "Нафтуся", але завдякі меншій концентрації пь'ється набагато краще.
Маршрут нашої екскурсії пролягає через міста Стрий та Моршин, а також відвідування Гошівського монастиря.

Стрий - славне українське місто, яке виникло на березі одноіменної річки. Назва ж походить від поєднання звуків "стр", що з прадавніх часів значило - проточна вода. З доісторичних часів на березі Стрия селилися слов'янські племена, особливо білі хорвати. Так біля Стрия є селище Стільско, яке колись було столицею білих хоратів. Там і до сьогодні залишилися печерні монастирі, які датуються 11 - им сторічям. Президент Хорватії приїжджав туди і навіть мав наміри виділити значну суму коштів для облаштування туристичної зони, проте, з невідомих причин українська сторона відмовилась (певно хорват незрозумів що таке система відкатів )))))....

Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного м. Львів

І. Австро-Угорська імперія:

1899-1918 рр. - Цісарська та королівська школа кадетів піхоти у Львові (K. und k. Infanterie Kadettenschule in Lemberg);

Академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного розташована в комплексі будівель, зведених у 1899 році, коли у Львові, на вулиці Кадетській (нині – Гвардійська) відкрили школу кадетів піхоти австро-угорської цісарської армії (K. u. k. Infanterie-Kadettenschule). Це був єдиний у Східній Галичині

Облоги Львова

Серед багатьох історичних досягнень Львів може похвалитися ще й тим, що протягом трьох із половиною століть жоден неприятель не міг взяти міста. За цей час Львів пережив більше сотні облог турків, татар, молдаван, козаків і російських військ, коли сили ворогів у десятки, а то й у сотні разів переважали сили захисників, але все ж нападники не змогли здобути твердині королівського міста.

Одна з перший відомих львівських облог сталася 1286 року. Татарський хан Телебуга оточив місто і вислав до Львова на переговори про здачу міста своїх послів. Як розповідає стара Львівська легенда, перед тим, як показати місто татарським послам, жінки повикочували на вулиці безліч пустих діжок і поперевертали їх догори дном. Потім повимітали з комірок усі залишки зерна, борошна й крупи, 

Львівські буцегарні.

У середні віки тюремного ув'язнення у нашому сьогоднішньому розумінні практично не існувало. Покарання зазвичай виконували на місці: кат бив злочинця батогами, відрубував руку чи вухо і з миром відпускав додому, звичайно за винятком тих випадків, коли карали на смерть. Тюремне покарання вже як прояв гуманізму під впливом ідей просвітництва почали застосовувати лише наприкінці XVIII століття.

Так само і у середньовічному Львові тюрмою карали за незначні провини чи садили під час слідства. Траплялись випадки, коли місто садило когось «до холодної» на прохання цеху за які-небудь дрібні провини. Причиною ув'язнення могли стати навіть 

За Польщі дешеві повії «давали» в кредит…

Передбачаю, що небайдужий до цієї теми читач зверне увагу і подивується, чому часові рамки цієї розвідки обмежені 1943 роком?

З кількох причин. Я ставив собі за мету обмежитися дослідженням будинків розпусти лише довоєнного Львова. А останнє письмове свідчення про наші борделі датується саме 1943 роком. Дослідження, підкреслюю, – наукове. Хоча легендами автор теж не гребував… Збирав я цей матеріал по крупицях. Перечитував те, що вже надруковано на цю делікатну тему у періодичних виданнях, художніх творах, спілкувався з істориками і старожилами Львова.

Автор сексуально не стурбований

Ставлення до мого зацікавлення 

ГОДИННИК БЕРНАРДИНІВ

Костел отців Бернардинів збудував на початку XVII віку славний будівничий Павло Римлянин. Разом з монастирем він становив оточену ровом фортецю, що прилягала до мурів міста поблизу Галицької брами.
На старовинній вежі костелу, що має 38 метрів висоти, вибивав години дзиґар. Протягом кількох віків аж до останньої війни вибивав дзиґар години на п’ять хвилин раніше від усіх міських дзиґарів.
Як? – здивуєтеся ви. Кілька віків – не років і не місяців! – годинник квапився на цілих п ять хвилин і ніхто на це не звернув увагу? Ніхто не припинив це неподобство?
Якраз навпаки. Звертали увагу. Але без тіні обурення. Навпаки – з вдячністю.
І вдячність належала тому безіменному монахові, який приставлений був до дзиґаря і пильнував за ним. Одного вечора він піднявся на вежу і побачив, як татарські загони мчать до Галицької брами.
Що було робити? Кричати? Але хто почує з такої висоти?
І тоді чернець перевів велику стрілку дзиґаря на п’ять хвилин уперед – якраз на ту вечірню годину, коли зачинялися брами міста. Щойно пролунав дзвін дзиґаря, брами зачинилися. І саме вчасно – татари уже були під мурами.
З тих пір у пам’ять цієї події дзиґар „Бернардин”, як прозвали його львів’яни, завше спішив на п’ять хвилин.

Магдебургское право

Самоуправление городов взяло свое начало еще с времен Киевской Руси. В Полоцке и в Витебске, как в Киеве и в Новгороде всеми возможностями обладало вече. Оно утверждало управителей города - «мужей», старшин, тысячников, сотников и остальных представителей городской администрации. Эти традиции сохранялись и в 14-15 веках, в особенности в восточно-белорусских городах. Находясь в составе Великого Княжества Литовского, Беларусь осваивала многие приобретения Запада. На её местности возрос ряд приемлимо европейских норм правовой и политичной культуры, в частности право организации жизни города на базе самоуправления. И происходило это

Історія однієї картини.

Цю картину великий та відомий польський художник Ян Матейко створив у 1866 році. Сюжет картини розповідає про сцену, яка відбулася 21 квітня 1773. В останній третій день роботи «розділового сейму», який проходив у Варшаві, сейм повинен був ратифікувати розділ польських земель між Пруссією, Росією і Австрією. Центральною фігурою картини є шляхтич Тадеуш Рейтан, який у розпачі намагається запобігти ганебному для його батьківщини події. Адам Понінський вказує на російських гренадерів, які видно в залі за дверима. Зліва від Понінського зображений Станіслав Щенсний Потоцький (якому в той час був 21 рік і в залі сейму його не було). Праворуч від Понінського зображений коронний гетьман Франциск Ксаверій Браницький, який закрив обличчя руками. Ці троє якраз збираються увійти в зал сейму, щоб підписати принизливий для Польщі договір.

Праворуч видно голова князя - самодура Карла Станіслава Радзивілла.
Над всією мізансценою височіє портрет російської імператриці Катерини II з державою в руці. Російські дипломати Проте ліворуч від портрета гордовитої імператриці, Матейко зобразив молодого чоловіка, в правій руці якого затиснута шабля в піхвах. Ця молода людина - Самуїл Корсак, активний прихильник Рейтана, майбутній учасник повстання, який загинув при штурмі Праги, символізує надію на визволення Польщі.
У ложі, в оточенні двох дам зображений російський посол князь Микола Васильович Репнін - ще одна історична вільність, в цей час послом вже був Отто Магнус фон Штакельберг.
Незважаючи на опір діячів польської еміграції в Парижі і,зокрема, князя Адам Єжи Чарторйського та його оточення, картина була показана на виставці в Парижі в 1867 році, де була нагороджена золотою медаллю.
Картину для своєї колекції придбав імператор Австрії Франц Йосип I. У 1918році уряд Польщі викупив полотно і передав його до колекції Королівського замку у Варшаві. У вересні в 1939 року картина перейшла до рук німців, і вони евакуювали полотно з Варшави в 1944 році. Картина була знайдена в жахливому стані в німецькій Сілезії недалеко від міста Єлєня Гура. Полотно було відновлено протягом трьох років реставраційних робіт. Це офіційна версія з вікіпедії і написана досить правильно.
В польський сейм обирали по декілька кандидатів з кожного воєводства, але в основному шляхтичів та багатих, заможних представників. Якраз в той момент, помер один із представників і треба було прислати когось замість нього. Єдиним кандидатом був молодий студент, 19 років, з збіднілої шляхти і підходив у депутати тільки що за своїм походженням. Російські дипломати, перед кожним засіданням, навіть не соромлячись видавали у коридорі кожному депутату гроші, щоб ті голосували за потрібні їм зміни та закони. Король Польщі, мав тільки номінальну владу, а всі основні питання вирішувала шляхта, в якої той ж король перебував у боргу. І коли настав момент приймати рішення щодо розподілу Польщі, хлопчина здивувався, чому так просто всі голосують за таке соромне рішення. Тоді Адам Понінський, вказав йому на послів в коридорі, мовляв «Ти хлопче,мабуть не взяв свою долю, вийди в коридор і одразу вертайся» (щось нагадую з сучасності). Після цих слів, в парубка стався припадок епілепсії, внаслідок якого він і помер, тому що йому навіть й не думав ніхто надавати допомогу……Ось цей момент і зобразив художник Ян Матейко )))))….Але ж самі розумієте, це не може бути офіційним сюжетом….
І ось внаслідок розподілу Польщі, Львів відійшов до Австро – Угорської імперії, що згодом і дозволило йому стати столицею королівства Галіції та Лодомерії, та отримати достойну архітектурну, історичну, художню та духовну спадщину, завдяки якій екскурсоводи заробляють собі на хліб з маслом ;);););))))