Львівські буцегарні.

У середні віки тюремного ув'язнення у нашому сьогоднішньому розумінні практично не існувало. Покарання зазвичай виконували на місці: кат бив злочинця батогами, відрубував руку чи вухо і з миром відпускав додому, звичайно за винятком тих випадків, коли карали на смерть. Тюремне покарання вже як прояв гуманізму під впливом ідей просвітництва почали застосовувати лише наприкінці XVIII століття.

Так само і у середньовічному Львові тюрмою карали за незначні провини чи садили під час слідства. Траплялись випадки, коли місто садило когось «до холодної» на прохання цеху за які-небудь дрібні провини. Причиною ув'язнення могли стати навіть 

«непотрібні сміхи при роботі або балачки з челяддю». Так у березні 1618 року у львівській Ратуші ув'язнили ковалів на прохання старшини цеху.

Члени українського Успенського братства за дрібні провини часто відбували покарання у верхньому ярусі вежі Корнякта. Такі ув'язнення не були надто довгими, вони тривали зазвичай декілька годин і не більше одного дня. Якось за запізнення на засідання Братства довелося посидіти на вежі Корнякта навіть його засновникам Петру Красовському та братам Рогатинцям. Аби зачинені на вежі братчики не нудилися, їм давали перетоплювати віск.

Середньовічний Львів мав досить розгалужену систему міських тюрем, значна частина яких містилася у Ратуші. Так у самій ратушевій вежі було дві тюрми: «Під скарбницею» і «За гратою». Під вежею знаходилися три в'яниці: «Доротка», «Під ангелом» і «Татарня». Інші львівські тюрми мали не менш романтичні назви: «Весела», «Біла», «Над скарбом», «Празник», «Шаля». Власне у цій «Шалі» на першому поверсі Ратуші, де проходили судові засідання, інколи замикали занадто настирливих прохачів, котрі приходили до магістрату у якихось справах.

Але більшість тюрем являли собою здебільшого ями, викопані в землі. Світла там не було, але води було аж занадто. Повені і ґрунтові води часто їх затоплювали. Арештанти підсолоджували своє життя пияцтвом. Бургомістр Мартин Кампіан стверджував, що це не в'язниці, а шинки, де зранку повно горілки, а звечора — меду. Річ у тім, що міська влада не виділяла жодних грошей на годування в'язнів, тому обов'язки їх утримання повністю покладалися на родичів.

Принесених до буцегарні харчів ніхто не перевіряв, тому до камери досить часто потрапляли і алкогольні напої. В'язні іноді напивалися так, що починали горланити пісень. У таких випадках ціпакам, тобто міській сторожі доводилося вгамовувати найбільш буйних в'язнів силоміць.

Якщо про затримання людини не знав ніхто з родичів, то ніхто й не приносив їжі. Траплялися випадки, коли самі сторожі годували цих невдах власним коштом.

Львівські в'язниці дуже рідко прибирали, і оскільки в них не було санвузлів, місця утримання під вартою були досить малоприємними місцями. У документах, міські в'язниці в підвалах ратуші найчастіше називали duros et sqalidos carсer — «жорстока і брудна в'язниця», або locus foetidus et vix tolerabilis «місце смердюче і ледве стерпне».

Іншою ознакою суворого життя у львівських в'язницях була непроглядна темрява. Якось у липні 1635 року кілька ув'язнених у Ратуші поскаржилися до магістрату на те, що міські службовці побили їх у тюремній камері, посилаючись при цьому на свідчення тих, хто їх відвідував у тюрмі та бачив завдані рани. Звинувачений у перевищенні своїх повноважень Якуб Гізельчик захищався, стверджуючи, що жодних ран свідки бачити не могли через тотальну темряву, яка панує у міських в'язницях.

Як тюрми у місті використовували також вежі і брами міських укріплень. У певні періоди злочинців утримували у Галицькій брамі та у вежі над Босацькою хвірткою. На перехресті вулиць Руської та Підвальної стояла оборонна Руська вежа, де 1608 року за надмірну критику міської влади відбував покарання видатний львівський патрицій і вчений Ян Алембек.

А для особливо важливих в'язнів винаймали навіть помешкання у приватних будинках. Так саме у будинку № 28 на Площі Ринок, власником якого був тоді Матвій Корінник, 16 червня 1578 року провів свою останню ніч перед стратою козацький ватажок і молдавський правитель Іван Підкова.

На Високому та Низькому замках існували камери для в'язнів королівського старости. Власне на Високому Замку для них було визначено дві вежі, які назвали «Шляхетською» та «Гультяйською». У зв'язку з цим колізії могли виникати, коли оскаржений гультяй виявлявся одночасно і шляхтичем. Часто на Високому замку утримували важливих в'язнів, для яких тут же в замку і варили пиво. На початку XV століття тут сидів особистий в'язень короля Польщі Владислава Ягайла — Якуб з Кобилян, звинувачений у таємних амурних зносинах зі самою королевою. В'язнями Високого Замку у 1410 році були Й німецькі рицарі, взяті у полон під Грюнвальдом.

А на місці сьогоднішнього Національного музею і вернісажу У середньовіччі знаходився Низький замок, де також були окремі камери для шляхетних та посполитих злочинців. Цікаво, що у червні 1423 року у в'язницю Низького замку у повному складі потрапила уся Львівська міська рада. Тоді місто і король мали свої окремі економічні інтереси і історики припускають, що причиною цього ув'язненння могла стати відмова міста сплачувати котрийсь із королівських податків.

А найоригінальніший метод короткотермінового ув'язнення у Львові згадується 1594 року, коли, як занотував міський писар, «біля соляної будки на Площі Ринок зробили ланцюг із нашийником для сварливих баб». Занадто галасливих перекупок на декілька годин припинали за шию на ланцюг. Як згадують документи, за виготовлення цього ланцюга «Матіас Коваль отримав 5 грошів».

У XVIII столітті для тюремних потреб у Львові використовувався міський арсенал. Тут утримували українських гайдамаків — учасників Коліївщини, народного повстання проти польського гніту 1768 року. Привезених до Львова гайдамаків змушували ремонтувати міські укріплення і будувати на Площі Ринок приватний будинок останнього польського коменданта міста Феліціяна Коритовського (Площа Ринок, 29). Після закінчення робіт сорок гайдамаків стратили у Львові, а решту для залякування українців, порозвозили для публічних страт по галицьких містечках. А вже пізніше нова австрійська влада у кінці XVIII століття влаштувала у міському арсеналі слідчу в'язницю.

За польських часів міська влада досить жорстоко поводилася із в'язнямии і зачитуючи вирок, львівський бурмістр XVII століття Мартин Кампіан зазвичай промовляв : «Посадіть його до «холодної» в'язниці, де темно і задушливо, щоби був ближче цо пекла і почув звідти галас грішників...»

Але з приходом до Львова нової австрійської влади, коли тюремне ув'язнення на різні терміни стало нормою, натхненний просвітницькими ідеями молодий цісар Йосиф II вирішив полегшити умови ув'язнення злочинців. Незадовго перед візитом до Львова у моравській фортеці Шпільберг його величність вирішив особисто відчути стан людини, закованої у спеціальні кайдани, якими для покарання розпинали арештантів. Наслідком півгодинного стояння у закутому залізі стало скасування цього виду покарання. У Львові Йосиф II категорично заборонив використовувати для катування в'язнів важкі середньовічні колодки. Утім спеціальний уповноважений імператора виявив, що у львівських в'язницях не дуже хочуть переходити на гуманні методи, мотивуючи це частими втечами із в'язниць.

Тоді придумали інший Метод: наказали голити голови, щоби утікачів легко було визначити. Але тут же виникла інша колізія. Натхненні високими розмірами винагород за зловлених злочинців галицькі селяни вбили кількох лисих прибульців, які відмовлялися їхати до Львова, кажучи, що хоча вони й лисі, але не арештанти. Після цього кмітливі урядовці запровадили щомісячне гоління половини голови ув'язнених.

Традиційно в'язнів львівських тюрем використовували для прибирання міста. У 70-х роках XVIII століття австрійська влада спробувала відновити цей звичай. Утім користі з підневільної роботи було мало. Арештанти усіляко саботували наведення чистоти у місті, дорогою на сміттєзвалище умисне скидаючи з навантаженої фіри просто на бруківку сміття і багно. Саме тоді у Львові і народилася приказка «Працюють, як на магістрат». Австрійський карний кодекс передбачав як одну з форм покарання примусові роботи. Особливо небезпечних злочинців наказано відправляти на каторжні роботи. Оскільки в Галичині не було великих каменоломень і глибоких копалень, засуджених до такого покарання львів'ян відправляли до Угорщини для бурлакування. Згодом арештанти тягали баржі і на Дністрі, так що Волга в цьому плані не є унікальною.

Надзвичайно цікавим був побут ув'язнених у львівських тюрмах XIX століття. Президент вищого цісарсько-королівського суду підписав новий порядок утримання в'язнів, у якому читаємо про досить кумедні заборони. Так у тюремних камерах заборонялися «спів, свистіння, непристойні бесіди, несоромливі рухи, продавання, та позичання будь-яких предметів, підслуховування або стукання у стіни і двері, розмова крізь вікна і ледаче лежання протягом дня».

Облаштування камер було досить бідним, однак, показуючи свій демократизм, австрійська імперська влада дозволяла у камерах політв'язнів тримати досить пристойні меблі: письмові столи з гнутими ніжками та зручні м'які крісла.

За австрійських часів тюрми облаштовували у колишніх ліквідованих монастирях. У колишньому монастирі кармелітів на сучасній вулиці Князя Романа умови утримання вважалися найгіршими. А в приміщеннях колишнього монастиря домініканок на теперішній вулиці Степана Бандери облаштували в'язницю для жінок.

Тюрма на вулиці Городоцькій є найстарішою у Львові. Тут ув'язнені відбувають покарання вже понад двісті років. За в'язницею залишилася назва Бригідки, бо наприкінці XVIII століття вона розмістилася у келіях черниць-бригідок.

Досить сумною славою тішиться знаменита колишня тюрма на Лонцького, де за Австрії і Польщі ув'язнювали кримінальних злочинців. Після приходу радянської тоталітарної влади тут було закатовано багато українських патріотів. Під час німецької окупації в цих стінах катували учасників українського національного руху: бандерівців і мельниківців, а також представників єврейської громади Львова.

А 1 жовтня 1989 року тоді ще радянські міліціонери жорстоко побили учасників багатотисячної демонстрації, яка вулицею Коперника прямувала сюди, до Управління міського УВД, протестуючи проти жорстокого поводження міліції з національно-демократично налаштованими демонстрантами.

А з будинком № 4 на вулиці Брюллова пов'язана надзвичайно драматична легенда, або не виключено, що і справжня подія сторічної давнини. На початку XX століття двоє злочинців-негідників пограбували і вбили молоду заможну львів'янку, їх засудили до довічного ув'язнення у тюрмі на Лонцького. Щодня обидвох виводили на прогулянку у зовнішні в'язничне подвір'я. Коли згорьований батько дівчини про це довідався, він на сусідній вулиці Лонцького (тепер Брюллова) якраз навпроти подвір'я в'язниці купив ділянку і звів гарну сецесійну кам'яницю з зображенням своєї доньки на аттику. Барельєф було добре видно з тюремного подвір'я і він роками щодня нагадував злочинцям про скоєне ними. Люди назвали цю будівлю «кам'яницею під сумним ангелом».

Ігор Лемко. Легенди старого Львова.