Облоги Львова

Серед багатьох історичних досягнень Львів може похвалитися ще й тим, що протягом трьох із половиною століть жоден неприятель не міг взяти міста. За цей час Львів пережив більше сотні облог турків, татар, молдаван, козаків і російських військ, коли сили ворогів у десятки, а то й у сотні разів переважали сили захисників, але все ж нападники не змогли здобути твердині королівського міста.

Одна з перший відомих львівських облог сталася 1286 року. Татарський хан Телебуга оточив місто і вислав до Львова на переговори про здачу міста своїх послів. Як розповідає стара Львівська легенда, перед тим, як показати місто татарським послам, жінки повикочували на вулиці безліч пустих діжок і поперевертали їх догори дном. Потім повимітали з комірок усі залишки зерна, борошна й крупи, 

які там ще були, і засипали цими рештками вершечки пустих діжок, аби склалося вражен¬ня, що вони повні. А ще повипускали із хлівів усю пташину і худобу, яка ще залишилася, і та з криком і вереском бігала вулицями.

Коли це все побачили татарські посли, вони з сумом розповіли Телебузі, що місто має стільки живності, що легко зможе витримати навіть дуже довготривалу облогу. Розлючений цим повідомленням хан, як пише вже літописець, ще «два тижні стояв під стіними не воюючи, і людей, які наважились виходити з обложеного міста, роздягав на голо і так відпускав. І багато людей позамерзало, бо люта зима була».

Однією з найжорстокіших і найконтроверсійніших облог Львова була перша облога Богдана Хмельницького 1648 року. Дотепер, особливо у середовищі львівської молоді точиться суперечка, ким же насправді був для Львова Хмельницький: визволителем від польського панування, чи диким загарбником зі Сходу, який хотів сплюндрувати європейське місто і знищити його мешканців.

Йшов 1648 рік. Визвольна війна українського народу проти панування Речі Посполитої набирала обертів. Польська шляхта щойно зазнала нищівної поразки під Пилявцями. 40 тисяч зарозумілих шляхтичів ішли на цю битву як на прогулянку, пишно вбрані й легко озброєні, переконуючи себе в тому, що з «бунтівниками-хлопами» можна впоратися одними батогами, навіть не виймаючи шабель. Ущент розбиті поляки тікали на Захід, а Хмельницький, захопивши в їхньому обозі величезні багатства, вже мріяв про здобуття Кракова і Варшави. 200 тисяч козаків і їхніх союзників — кримських татар підходили до Львова.

Керівники розбитого польського війська на чолі з князем Яремою Вишневецьким, українцем, котрий ще юнаком перейшов на католицтво, прибули до Львова і на нараді, яка відбулася в Бернардинському соборі, звернулися до мешканців з воланням про допомогу. Львів'яни гаряче кинулися рятувати рідне місто: монастирі жертвували своє золото і оздоби, львівські жінки — свої коштовні прикраси, купці віддавали для війська готівку й товар, і навіть бідні міщани складали свій останній гріш, свято вірячи, що все це піде на оборону Львова. Загалом було зібрано величезну на той час суму — 1 мільйон 300 тисяч злотих.

Однак вранці 5 жовтня князь Вишневецький зі своїм військом і всіма грошима ганебно втік зі Львова до Замостя, залишивши місто на поталу загарбників. Міщани були у розпачі, багаті патриції панічно утікали з приреченого міста, за ними побігло і декілька сот міщан. Але тут же за мурами міста вони потрапили до рук татар, які щойно надійшли під Львів. Сила-силенна козацького і татарського війська, а також озброєних селян були рішуче налаштовані сплюндрувати Львів. Деякі татари й козаки навіть привели з собою по десятку коней, аби навантажити на них омріяну здобич

Передміщани тікали за мури міста, жінки з дітьми ховалися у храмах і монастирях, а решта львів'ян, які залишилися у місті, вирішили боронити його до останнього. Козаки і татари палили й грабували передмістя. Надзвичайно жорстоким був напад на церкву св. Юра, де переховувалися здебільшого українці. Козаки легко вдерлися до неукріпленого храму і, махаючи шаблями наліво і направо, мало зважали на те, що львів'яни-українці кричали до них: «Ми ж з вами однієї віри!» На це козаки відповідали: «Так, але у ваших кишенях гроші лядські». На церковному цвинтарі і у самій церкві св. Юра біля вівтаря було вбито декілька сотень людей.

Козаки, використовуючи передміські будівлі, влучно обстрілювали місто, і, аби позбавити неприятеля такої можливості, оборонці вирішили піти на відчайдушний крок — спалити передмістя. Коли вночі запалали сотні будинків під мурами, здавалося, що люди потрапили до пекла. На ранок на всі чотири боки від міських стін було суцільне згарище. Хмельницький зрозумів, що легко узяти місто він не зможе. Не допомогло навіть і те, що хтось із передміщан показав козакам водогін, який ішов від Полтви до міста. Його було перекрито, і хроніст розповідає, що люди, заховані за міськими мурами «були вимушені пити воду з калом». Також нічого не дало захоплення козаками вперше за всю історію міста Високого Замку.

Хмельницький від облоги перейшов до розсудливої тактики переговорів. Наступного дня до мурів міста наблизився козак, який тримав у руці шапку, підняту над головою, що означало, що це посланець. Він передав лист Хмельницького до міської влади, написаний українською мовою, де рішуче вимагав здатися. Влада від такої пропозиції рішуче відмовилась, і наступного дня від Хмельницького прийшов лист вже писаний польською, де він вимагав видати усіх євреїв із їхнім майном. Рада міста відповіла, що євреї є такими самими громадянами міста, як і християни, і що видані вони не будуть.

Можливо, Хмельницький і мав якісь сентименти до Львова, бо в молоді роки вчився тут у Єзуїтській колегії. Місто цей факт хотіло використати і відрядило на переговори з українським гетьманом його колишнього професора, єзуїта Анджея Мокрського. Хмельницький при зустрічі розчулився і обняв свого старого вчителя. Імовірно, що Мокрський переконав колишнього учня задовольнитися викупом, і місто погодилося впустити у свої стіни двох представників — від Хмельницького і від татарського хана Тугай-Бея, аби вони змогли оцінити, скільки ж місто може заплатити викупу.

Декілька днів Львів гостив українського полковника Головацького і татарського обозного Піріс-Агу. Львів'яни обсипали експертів подарунками: срібними шаблями, оздобленими рубінами, золотими пасами і декількома тисячами злотих. Після такого прийому посли з запалом доводили Хмельницькому і Тугай-Бею, що місто дуже бідне і не може багато заплатити. Викуп обійшовся Львову у суму, яка була майже втричі меншою від тої, яку місто зібрало для Вишневецького, тобто близько півмільйона злотих грішми і товарами, хоча фактично місто було у декілька разів багатшим.

За декілька днів після виплати частини викупу, загарбники рушили від стін міста. Стара львівська легенда розповідає, що під час штурму Бернардинського монастиря Хмельницькиій з Тугай-Беєм побачили у небі над вежею монастиря померлого ченця-бернардина, блаженного Яна з Дуклі, який навколішках молився на хмарі. Це було знаменням того, що Хмельницькиіі ніколи не зможе завоювати Львова, що й було підтверджено через сім років після першої облоги, коли 1655 року Хмельницький вже з допомогою великого російського війська вдруге так і не зміг здобути Львова.

1675 року, через три роки після невдалої облоги міста військом турецького султана Мехмета Четвертого вкупі з українськими козаками гетьмана Петра Дорошенка, велике татарські військо рушило під Львів. Король Ян Третій Собєський поспішив зі своїм військом до Львова. За свідченням англійського історика Коннора і французького Сальванді, неподалік Знесіння на Лисеницьких полях відбулася така блискавична військова перемога, яка навряд чи була до цього часу відома у світовій історії. Талановитий воєначальник Ян Собєський маючи лиш сім тисяч вояків ущент розбив майе 50 тисяч добре озброєних татар і турків. Рештки татарського війська з ганьбою втікали додому.

Якось через понад два століття після цієї знаменної перемоги, на Лисеницьких полях стали табором цигани. Легенда розповідає, що першої ж ночі чулися постріли, татарські вигуки «Алла», на шатра летіли стріли, а на ранок увесь табір був засипаний людськими кістками і черепами. Цигани дуже злякалися, але з місця не рушили. Наступної ночі діялось те саме, і знову на ранок весь табір був у татарських кістках. Тоді цигани вирішили поховати кістки, і вже третьої ночі з-під землі лише чувся тяжкий стогін і плач. Аж тоді цигани вирішили знятися з місця, і на Лисеницьких полях більше ніколи не ставали.

Львів урешті-решт уперше за багато століть, був таки узятий ворогом і сталося це 1704 року. Більшість істориків пов'язує це із зажерливістю львівських ченців-кармелітів. 1634 року кармеліти босі з болотистої місцини на Краківському передмісті перебралися на схід міста, на пагорб неподалік міських укріплень і одержали від міської влади площу під монастир і сад. Як відзначають львівські хроністи, «після отримання босими кармелітами від міста усіх цих можливих добродійств», воно мало з ними багато неприємних конфліктів і гучних скандалів.

Будову було завершено, але до костелу майже ніхто не ходив, тому що з міста можна було вийти лише двома брамами: Краківською і Галицькою, а вони обидві були досить далеко від храму. Тому кармеліти звернулися до короля і домоглися указу, щоб навпроти їхнього монастиря в мурах міста зробили третю браму. Призначена для цього спеціальна комісія 1643 року визначила для неї місце, якраз там, де тепер стоїть восьма школа. Ця брама була названа Босацькою хвірткою. Фортифікаційну небезпеку цього кроку львів'яни відчули пізніше. Під час облоги Львова Богданом Хмельницьким. 1648 року його війську вдалося, повбивавши ченців-кармелітів, захопити монастир.

Хмельницькому не вдалося взяти Львова, але блискучий військовий стратег, двадцятитрирічний шведський король Карл Дванадцятий угледів у Босацькій хвіртці так званий мертвий кут, який погано прострілювався з міських укріплень. Шостого вересня 1704 року серед темної ночі шведи здобули монастир кармелітів босих. Комендант міста Францішек Галецький у цей час солодко спав за декілька десятків метрів від подій у Пороховій вежі. Зачувши галас і постріли, він дав наказ оборонятися, а сам утік на другий кінець міста в Єзуїтський колегіум.

Усього декілька сот шведських драгунів під командуванням генерала Стенбока, не чекаючи підходу артилерії і піхоти, вдарили на Босацьку хвіртку, яка виявилася незамкненою і без охорони.

Легко подолавши на мурах опір угорців із найманої королівської піхоти, за декілька хвилин шведи були вже у Ратуші, годинник якої показував восьму ранку, при штурмі міста оборонець на вежі Корнякта пострілом збив капелюха з голови шведського короля, вбраного в мундир звичайного рядового. Але втіха від цього була невелика — Львів уперше за майже чотириста років був узятий ворогом.

Хто знає, яким чином розвивалися би події, якби не зажерливість кармелітів, котрі будь-якою ціною намагалися збільшити кількість своїх парафіян.

Із зажерливістю кармелітів босих пов'язана й справжня львівська війна між монастирями і облога монастиря капуцинів. Невдовзі після захоплення Львова Карлом Дванадцятим, а саме 1708 року, за монастирем кармелітів, на місці теперішньої церкви адвентистів сьомого дня на вулиці Короленка коронна гетьманова Ельжбєта Сенявська заснувала монастир капуцинів, які в подальшому стали великими конкурентами босих кармелітів.

Хоча капуцини були далі від міста, побожне поспільство чимраз частіше стало обминати одіозних кармелітів, яких досі відвідувало, і вчащати до капуцинів, що породило ненависть між орденами. Ішов 1748 рік. Одного дня обурені кармеліти вирішили поквитатися зі своїми конкурентами. Вони перекопали громадську дорогу, що вела до капуцинів, перегородили шлях, потім вдерлися до монастиря конкурентів, почали руйнувати їхні нові будівлі і зрештою захопили площу між обома монастирями. Якраз на цьому місці зараз стоїть пам'ятник «Просвіті».

Не зупинившись на досягнутому, бунтівники почали ставити довкола площі паркани, щоб ніхто не міг дістатися до капуцинів. Магістрат виступив проти цього безправ'я, вислав на площу цех теслярів і міських слуг із сокирами, відтак паркани було повалено. Але войовничі ченці-кармеліти теж озброїлися сокирами, накинулися на магістратських робітників, побили їх, а декого серйозно поранили. Постала така метушня, що аж магістрат вдарив у дзвони на сполох. Рішенням міського суду кармелітів було приборкано.

Для босих кармелітів справжні чорні часи настали 1781 року, коли розпочалася церковна реформа австрійського імператора Йосифа Другого. Молодий монарх дотримувався засад освіченого абсолютизму і наказав ліквідувати усі монастирі в державі, які не змогли довести, що плідно займаються або просвітницькою або благочинною діяльністю в галузі медичної та соціальної опіки. У Львові було ліквідовано двадцять костелів і монастирів, У тому числі й босих кармелітів. 1784 року їх було вигнано з міста, а їхній костел на горі перейшов до реформатів. Після цього львівські монастирі вже між собою ніколи не воювали.