Австро-Угорська влада у Львові

В результаті першого розподілу Польщі в 1772, як нова адміністративна одиниця Австрійської імперії, утворилося Королівство Галичини і Лодомерії з великим князівством Краківським і князівством Освенцима і Затору - північного форпосту Австрійської держави, своєрідною буферною територію, перед Російською імперією.

Столицею Королівства став Львів, хоча були й інші кандидати - Перемишль, з судноплавною рікою Сян і Ярослав. Офіційною мовою стала німецька, більшість адміністративних посад займали німці та чехи, однак місто залишалося важливим центром культури і духовенства поляків і українців. Протягом перших десятиліть австрійського правління королівство управлялося з Відня, переважно етнічними німцями і германізованими чехами. Імператори Йосиф II і Франц ІІ скасували в Галичині кріпосне право і урізали в вольностях місцеву шляхту.



Міщани і селяни отримали право на вільне одруження, скаргу і апеляцію, суд. Українська католицька церква візантійського обряду, перейменована в Греко-католицьку Церкву, була зрівняна в правах з Римо-католицькою, отримала семінарії і митрополита. Хоча ці заходи були непопулярними серед аристократії, вони зміцнили авторитет австрійських монархів серед простих українців. На місцях адміністративна та судово-поліцейська влада належала поміщикам - власникам маєтків або їх управителям, наглядачам (мандатор), що затверджувалися окружними старостами. Крім них на території королівства існували чисельні єврейські і вірменські суспільства. Також, в 1784 році імператор австро-угорський Йосиф ІІ, вдруге відкрив університет, лекції читали латиною, німецькою та польською мовами, а з 1786 року і українською. Але одночасно влада взялася за онімечування міста, в 1805 році закрили університет, який відкрили в 1817 році, але як виключно німецький навчальний заклад.

Багато громадських та культурних об'єднань, які не були «пронімецькими», були заборонені. Приблизно двадцять років австрійська влада нічого не будувала, заважали Наполеонівські війни, участь у якій брало й Австрія в результаті чого бракувало коштів на перебудову нових територій. Щоб схилити на свій бік панівну верхівку, імператор дозволив обирати в Галичині становий сейм, в якому засідали представники магнатів, шляхти і вищого духовенства, хоча більшість населення становили українці. Пізніше адміністрацію «королівства» очолював губернатор, якого призначав імператор, і мав резиденцію у Львові.

Будинок Галицького сейму. Тепер університет

Вул.Академічна.Раніше тут були притоки Полтви.

Перше, що зробили австрійці, позакривали монастирі, які не виконували ніяких соціальних функцій і в яких ченці тільки молилися, священикам стали платити офіційну зарплату, а будівлі віддали організаціям, які для міста приносили користь (як приклад бібліотека "Оссолінеум", яка добудована до жіночого монастиря). Річка Полтва розливаючись, вимивала тіла, що сприяло поширенню хвороб, внаслідок було прийнято рішення перенести поховання за межі міста на кладовища і з цього моменту починається більш ніж двохсот річна історія Личаківського кладовища.Утвердився новий план міської забудови - розбирали укріплення, об'єднали центр міста з передмістям, заохочували пільгами до забудови будинками, згідно з новим планом. Почали розбирати львівські укріплення, які до того часу перебували в плачевному стані, нинішні площі Міцкевича і святого Духа, а також парна сторона проспекту Свободи. До 1800 року вальні укріплення були переплановані, і сформувався бульвар Нижні Вали, з рядами тополь і пішохідною алеєю вздовж Полтви. Західна частина львівських міських укріплень складалася з Високої стіни (на якій стояли вежі різників, ковалів і слюсарів, торговців, пекарів), Низького замку (зі шляхетської і кутовий вежами) і Нижнього валу з артилерійськими бастіонами Фарським, Гетьманським і Міським. Освоюються місцевості, де були болота і припливи Полтви, на території, де сьогодні встановлено пам'ятник Шевченкові в XVII-XVIII століттях споруджували невеликі тимчасові театри. У 1787 році в костелі, який розташовувався на місці нинішнього Національного музею, був відкритий перший стаціонарний львівський театр.З 1858 года Нижні Вали почали освітлюватися газовими ліхтарями замість масляних. В 1887-1888 інженер Вацлав Ібіанський накрив Полтву бетонними зведеннями в районі бульвару, а нові насадження дерев і квітів розбив проектувальник Стрийського парку Арнольд Рьорінг. Уздовж непарної сторони бульвару в 1888 році були прокладені лінії кінного трамваю, а у вересні 1893 року - лінії електротрамвая. Вулиці стали укладати бруківкою з граніту (виявлено, що деякі вулиці мали кілька шарів бруківки з брудом). Вже з початку 19-го століття прогулянки по бульвару стали модними, на ньому з'являються кіоски та зони відпочинку. Місцевому населенню це не дуже подобалося і довго ще не могли звикнути. В архіві зберігається запис про безліч виписаних штрафів Аарона Мехелен, який посилався на свою звичку, протягом 20 років, пасти на цій місцевості своїх кіз.Бульвар, що значно розширився, став місцем рандеву і «чорної біржі». Вечорами біля пам'ятника Михайлу Архангелу збиралися комерсанти, в основному євреї, які очікували телеграм з Відня: навпроти пам'ятника в будівлі Галицького кредитного товариства (нині Музей етнографії) розміщувався телеграф; саме це місце колишньої «чорної біржі» з кінця 1990-х львів'яни зневажливо стали називати « клюмби », місцем зустрічей« політиків-любителів »: пенсіонерів, люмпенів та маргіналів.Разом з Марійської площею (нині площа Міцкевича) і вулицею Академічною (пр. Шевченка) Гетьманські Вали утворили єдину пішохідну, прогулянкову зону - так зване Корзо. З кінця XIX століття бульвар забудовується будівлями готелів, банків, прибуткових будинків, на ньому з'являються модні магазини.
27 січня 1836 в будівлі дирекції львівської поліції, яка перебувала на місці сучасного «Гранд-готелю» народився австрійський письменник Леопольд фон Захер-Мазох (від його прізвища утворено поняття мазохізм). Захер-Мазох народився в службовій квартирі свого батька Леопольда Захера, який очолював у той час львівську поліцію.Завершення будівництва Міського театру (нині - Оперний театр) в 1900 році стало важливим акцентом просторової композиції проспекту, перспективний вигляд на новий театр став одним з найпривабливіших у львівському урбаністичному ландшафті. У 1901 році було влаштовано електричне освітлення бульвару. У міжвоєнний період суспільне значення проспекту підкреслювалося проведенням різноманітних масових акцій.

Частина моєї курсової роботи на курсах екскурсоводів по Львову )) І частина екскурсіїї Австро - Угорська спадщина Львова

Польська Армія Крайова.Війна за Львів 1944 рік.

Древню галицьку столицю мали намір захопити  і частини польської Армії Крайової. У плані операції «Буря», розробленому в Лондоні ще 1943 року, був спеціальний розділ, який передбачав захоплення Львова і репрезентацію польської влади перед Червоною Армією. 7 липня 1944 року командир формувань Армії Крайової полковник Філіпковскій отримав наказ: за будь-яку ціну при відступі німців оволодіти містом. Водночас частинам АК наказали паралізувати можливі спроби УПА захопити Львів (українській провід не мав бажання допомогти ані полякам, ані совєтам). 22-23 липня, коли німецькі війська практично залишили Львів, загони АК вийшли із підпілля, зайнявши райони Львівської Політехніки, Личакова, Погулянки, вулиці Зеленої. Вони не підпорядкувались совєтам, але нерідко налагоджували зв'язок з радянськими частинами і були їх провідниками, (частково повторилися події Листопадового чину).

22 липня 1944 року о 8.00 танкові батальйони радянських військ за підтримки мотострільців просувалися вулицею Зеленою і, дійшовши до центру, захопили кількох полонених зі штрафного батальйону німецької гірської дивізії. За день бою бригада втратила три танки і шість бійців. Наступного дня один батальйон (12 танків) досяг головного залізничного вокзалу, звідки чотири «Т-34» з батальйоном піхоти вирушили в бік центру і Замарстинова. До площі Ринок із боями пробився радянській танк «Гвардія». У той час тут вже розпоряджалися вояки польської Армії Крайової з підрозділу Станіслава Рокушинського, які вивісили на всі чотири боки ратушевої вежі прапори країн антигітлерівської коаліції: американській, англійській, французькій,радянській та польській. Учасники акції згадують, що прапор СРСР вони вивісили з боку Високого Замку, це викликало лють українських снайперів, які перебували на службі німецької армії, і вони почали інтенсивний обстріл.

 
За версією радянських істориків, гвардії старшина Радянської армії уродженець Чернігівщини Олександр Марченко, котрий під’їхав до Ратуші на танку «Гвардія», після сутички з німецькими військами вивісив на Ратуші червоний прапор. За польською версією, яка спирається на свідчення вояків АК, Марченко після дружньої розмови з польськими вояками, побачивши на вежі прапор СРСР, не піднімаючись на вежу, обмежився вивішенням совєтского прапора з вікна другого поверху над входом. За версією знову ж таки радянських істориків, у момент, коли Марченко виходив із ратушевої брами, його застрелили німецькі вояки, поляки ж згадують, що радянській вояка сів до танку і від’їхав з площі Ринок. До часів української незалежності на фасаді Ратуші була меморіальна дошка на честь вивішення над Ратушею червоного прапора. На вулиці Личаківській перед теперішньою церквою Покрови постав перший повоєнний пам’ятник радянським танкістам, відкритий 23 грудня 1945 року, - цей танк на постаменті простояв до початку 90-ч років. Марченко декілька разів був перепохований – у 1946 році його поховали на вул. Кохановського (тепер Левицького) біля будинку №13, а згодом прах перенесли на Пагорб Слави.

Для поляків, які хотіли воювати проти Німеччини, був лише один варіант: записатися в радянську дивізію імені Костюшка ,бо Армія Крайова була ворожою для совєтів, і більшість із тих, хто там воював і хто їй допомогав, згодом вивезли до Сибіру. Зокрема ксьондз Керницький з Латинської катедри, який був зв’язковим АК, одержав десять років таборів.

Біля будинку №14 на вул..Словацького, якраз поблизу теперішнього приміщення Червоного Хреста, вояки АК поставили гармату і стріляли по німцях. Польські вояки були в цивільному, лише на рукавах мали біло-червоні пов’язки. Згодом німці відступили на залізничний вокзал. Коли до Львова прийшли совєти, польські діти показали їм місця, де були закладені бомби. Німці, відступаючи, залишали багато мін і фугасів у каналізація і телекомунікаційних шляхах.

Спеціальним наказом Сталіна АК було названо ворожою, що підлягала репресіям. Її керівника Владислава Філіпковського 28 липня викликали до представника НКВС у Львові,  комісара Грушка, якій категорично заявив: Львів – радянське місто, й висунув вимоги – негайно зняти прапори у місті (на Ратуші вже прапор скинули), припинити патрулювання вулиць, зібрати аківців у казармах і скласти зброю. В переговорах брали участь М.Хрущов і Д.Мануїльський, які доповіли Сталіну про їх результати. Після розброєння Філіпковського, вище командування і штабістів АК у Львові арештували, а жовнірів, які погодилися вступити до Війська Польського, звільнили з-під охорони, решту ж відправили у табори. Близько 300 аківців запроторили до в’язниці на Лонцького.  

У листопаді 1944 року на День Усіх Святих та в 26-у річницю незалежності Польщі в центрі міста та на Цвинтарі Орлят відбулися багатолюдні демонстрації під польськими прапорами і гаслами «не віддамо Львова СРСР!» , «Загинемо, але Львів буде наш!», «Смерть більшовикам!». Органи НКВС провели арешти активістів цих  заходів, потім захопили підпільну радіостанцію  Армії Крайової, яка підтримувала зв'язок із Лондоном. «Польську проблему» остаточно вирішили виселенням тисяч поляків на історичну батьківщину в нових кордонах.

Додам. У вірменському дворику, був колись банк Mons Pius, заснований вірменами, як кредитний банк. По християнським канонам, не можна давати в борг гроші під відсотки, бо гроші це обмежений ресурс. Проте можна давати худобу або зерно (можна зібрати врожай і віддати таким чином борг). Натомість банк видавав кредити під відсоток товару або послуг. Для прикладу: якщо будували будинок на позичені кошти, одну квартиру мали віддати банку, або з закупленого товару мали віддати 10-15%, але тільки товаром. Коли совєти прийшли у 1939 році у Львів, то зацікавились власниками банку, яких було чотири. Закінчилось все тим, що один з них покінчив життя в камері тюрми, ще один вистрибнув з вікна під час слідства, а доля решти власників невідома. І є версія, що саме за кошти цього банку і спонсорувалась Армія Крайова.

Ілько Лемко, Володимир Михалик. Львів повсякденний (1939-2009)

Львів в 60-ті роки.

У 1961 році у місті виникли перші виробничі обєднання. 26 грудня 1967 року в СРСР вводять «Знак якості» для товарів, що пройшли спеціальну державну атестацію. Львівяни пишалися тим, що саме львівській автобус 1961 року відвозив першого космонавта Юрія Гагаріна на космодром, а в березні 1970 року на автобусному заводі виготовлено нові моделі автобусів ЛАЗ-699Н і ЛАЗ - 599Б. На цей час у Львові було сконцентровано все республіканське виробництво автонавантажувачів, мопедів, підвісних вантажних конвеєрів. Третину усіх кольорових телевізорів у Радянському союзі випускали у Львові.У нашому місті були створені перші в Радянському Союзі фірми «Прогрес» і «Світанок».Також львівяни одними із перших в країні почали здійснювати соціальне планування. Тут була створена комплексна система управління продукції (КСУЯП). Середня зарплата робітників і службовців Львова зросла з 76,6 крб. у 1960 році до 118,6 крб. у 1970 і 154 крб. у 1980 році (остання цифра за купівельною спроможністю приблизно дорівнює середній зарплаті 1500 гривень у першій половині 2008 року).

У ті часи, до забудови вулиць Володимира Великого і Наукової, житлові будинки закінчувались в районі теперішнього кільця на Кульпарківській, вулиця повертала ліворуч і закінчувалася неподалік від цвинтаря біля зруйнованої у 1973 році церкви за теперішнім магазином "Океан". Далі до Стрийської жодних будинків і навіть дороги не було. Навпроти автобусного заводу стояли маленькі дерев’яні хати і дерев’яний будиночок аптеки.

Початок 60-х - період найбільшого напливу до Львова жителів із навколишніх сіл та інших регіонів України й інших республік СРСР. Це відбилося на повсякденному житті львівян: взаємовпливи різних культур проявилися у кулінарних звичаях, моді, облаштуванні помешкань і навіть проведенні відпочинку. Завдяки вихідцям із  Західної України поширилася традиція прикрашання кімнат вишивками разом із самим мистецтвом вишивання. Від іммігрантів з інших областей вишивальниці перейняли нові візерунки. Прибульці зі Сходу поширили звичай прикрашати ялинку на Новий рік (до цього часу місцеві українці ставили ялинку лише на Різдво), виїжджати у вихідні за місто на пікніки з шашликами, а літні відпустки проводити на морі. Через російські родини до кулінарного мистецтва  Львова увійшли пироги (пляцки, а пирогами тут споконвіку називали лише вареники) - випечене тісто, фаршироване мясом, овочами або фруктами. Від 60-х років стають популярними мариновані помідори, огірки і закручений в домашніх умовах перець.Але розмаїття салатів у шістдесятих ще практично небуло - спочатку обходилися вінегретом та олів’є (тоді з’явився майонез), і аж у другій половині десятиліття гостей почали пригощати салатами з буряків, моркви, помідорів, огірків, редиски, тощо. Господині пекли здебільшого лише два торти - білий бісквіт і темний медівник. Тоді ж популярними стали традіційні львівські канапки. В моду увійшли молдавські вина. А чай ще подавали у склянках і металевих підстаканниках - як досі заведено на залізницях. Але вже з 60-х в моду входять порцелянові чашки і займають почесне місцеу сервантах  у вигляді величезних сервізів. У одязі й прикрасах помешкань з’явилися мережива. До шістдесятих років вчителькам і чиновницям заборонялось користуватись пудрою,помадою і лаком для нігтів під час виконання службових обовязків!!!!! На парфуми дивились скоса - від працівниць ідеологічного фронту вимагалася лише чистота і естетичний зовнішній вигляд.

В оточенні "етажерок", на яких вишикувалися дюжина білих фаянсових слоників від найменшого до найбільшого, тодішні громадяни любили вечорами грати у лото - гру, де на картонні картки з великими цифрами розставляли маленькі дерев’яні бочечки, які витягували зі шматяних мішечків.

У ті роки діти часто виходили на вулицю з канапками чи окрайцем хліба, який змочували водою і посипали цукром. Морозиво тоді ще було делікатесом, його купували не щодня. А у гастрономах соки наливали у склянки з височенних конусоподібних посудин із краниками внизу.

У шістдесятих особа, яка потрапляла до партійної номенклатури, могла розраховувати на певну опіку. При звільненні за незадовільну роботу більшість працівників скеровували на менш відповідальну, з партійної точки зору, посаду - керівниками підрозділів у виконавчій владі, підприємств, навчальних закладів, профспілок, громадських організацій і товариств. Навіть якщо хтось з комуністів порушував закон, притягти його до відповідальності було дуже складно, адже фактично були непідсудними. Щоб заарештувати й віддати до суду члена КПРС, потрібна була згода райкому партії, який здійснював попередній розгляд справи і за наявності переконливих доказів виключав його з лав КПРС. Нижче певного рівня номенклатурнику не давали впасти - еліта була замкнутим кланом.

За своє служіння народові бюрократія, окрім високої платні, призначала собі ще й численні привілеї, масштаби яких зростали з кожним щаблем кар’єрної драбини. У Львові це були авто зі спеціальними номерами (77 - для керівників партійних комітетів, 99 - для радянських органів, 66 - для  директорів великих підприємств), зі сиренами та мигалками, окрема, для номенклатурної еліти, обкомівська лікарня з новітньою апаратурою, ізольовані від звичайних пасажирів зали в аеропорту та на головному вокзалі (під виглядом депутатських), спеціальні магазини і квиткові каси, тощо.

Характерним прикладом подібної практики стала справа першого секретаря міськкому партії Петра Овсянка. Задля "пробивання" міських проблем у високих інстанціях тоді, як зрештою й тепер, доводилися їздити до столиці з дарунками, на які в партійному бюджетів коштів не передбачалося. А тому зверталися за допомогою до керівників підприємств. Один із них, директор трикотажної фабрики (згодом об’єднання "Промінь"), створив цех із випуску не облікованої продукції і постачав Овсянка товарами і коштами. У вересні 1961 року першим секретарем обкому втретє став Іван Грушецький. До нього дійшли чутки про підпільне виробництво, і він доручив розслідувати справу, а Овсянка кілька разів викликав на виховні бесіди. Після однієї з них той пустив собі кулю  у скроню у власному кабінеті. Того ж дня вночі при світлі автомобільних фар і ліхтарів військовослужбовці танкового заводу поховали його на Личаковському цвинтарі, а директора фабрики було засуджено до розстрілу.

1961 рік почався з грошової реформи - 1 старий рубль перетворився на 10 копійок, але рахувати "на старі" продовжували ще до середини 60-х. У 1962 році в Радянському Союзі вперше від 1947 року підняли ціни. Разом із тим підвищили закупівельні ціни на тваринницьку продукцію, роздрібні ціни на  м’ясо, масло і молоко - в середньому на 30%. Масло подорожчало на 35%, яловичина - головне радянське м’ясо - на 31%. У 1963 році СРСР вперше закуповує зерно за кордоном - 5,1 млн. тонн. У 1963-1964 роках, щоб купити масло, молоко чи борошно, потрібно було займати чергу з 5-ї години ранку. Тепер ті часи називають "міні-голодомором". Продавали хліб із домішками кукурудзяної муки і якоїсь незрозумілого походження тирси. Білий хліб продавали лише за наявності медичної довідки про певні важкі хвороби. Існувала карткова система й на інші продукти. Ознакою ще одного дефіциту стали крадіжки трубок з телефонів - автоматів. Їх свого часу навіть приковували ланцюгами, і все одно слухавки крали. Бо радянська промисловість не могла випустити маленьких гучномовців для кишенькових саморобних приймачів - от їх і видобували  з телефонних трубок. У ті часи люди крали з їдалень алюмінієві ложки і виделки, тарілки з надписом "Общепит", які ще донедавна можна було побачити на деяких львівських кухнях (в кого є така тарілка, лайкніть)).

Загалом для 50-60-х років були властиві перебої в продажу населенню хліба, цукру, солі,м’яса, сірників. Не вистачало взуття, особливо для дітей шкільного віку, дефіцитом були зимовий одяг, білизна, леза і помазки для гоління, пояси для панчіх та інші галантерейні вироби. Важко було купити мишоловку,прищепки для білизни, черепицю,цеглу. Посуд, на який був попит (ложки,миски), завозили до Львова аж із Ростова, і тоді в магазинах збиралися великі черги. Львівському заводу емальованих виробів державний план встановлювався в літрах, тому його каструлями на 10-15 літрів були завалені магазини міста. Ложки, миски і малі каструлі завод виробляти не хотів, бо великими каструлями легше виконати план.

На початку шістдесятих радянські громадяни нарешті отримали можливість купувати меблеві набори (стінка,диван,стіл і крісла). Вперше люди побачили, що меблі бувають розкладними (до речі, перші складні меблі придумав Ikea - Інгвар Кампрад). Черги були такими, що ніхто навіть й не мріяв вибрати заздалегідь колір оббивки на меблях, але тоді це не мало значення. Меблі були малогабаритними, як і холодильники, - щоб уміститись у хрущовках. Ремонт у ті часи зробити було непросто, особливо поміняти двері - їх у продажу просто не було. Дверми у радянських магазинах почали торгувати аж у середині сімдесятих.

Орден доминиканцев

Орден доминиканцев был основан в XIII веке святым Домиником как противовес альбигойские ереси. Во Львове доминиканцы появились одновременно с образованием города. Устав ордена предусматривал индивидуальную бедность монахов, но орден в целом накопил немалые богатства. К исключительной компетенции доминиканцев относились дела инквизиции. Буквальный перевод с латыни слова доминиканцы «dominicanes» - значит «Господа псы». Монахам ордена нравилась эта игра слов, и на своеобразном гербе доминиканцев изображен пес. Герб можно видеть на фасаде монастыря.

Каменное сооружение костела доминиканцев построено на месте предыдущей деревянной постройки в 1745 году архитектором Яном де Витте вроде собора Святого Петра в Риме. На фасаде надпись латынью: «Единому Господу честь и хвала».

В интерьере костела привлекают интересные алебастровые надгробия, а также мраморное надгробие Ю.Дунин-Борковской работы датского скульптора Торвальдсена. Это одна из немногих в Украине работ этого мастера. Торвальдсенe посвятил одну из своих сказок Ганс-Христиан Андерсен.

В костеле по воскресеньям отправляется Служба Божья.

Слева от костела - ворота, через которую можно попасть в бывшей трапезной доминиканского монастыря. Здесь в свое время блистательно Петр I. Стены трапезной украшены росписями, изображающими другие доминиканские монастыри Украины. Остальные помещения монастыря занимает Музей истории религии.

Экскурсия Средневековым Львовом

Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного м. Львів

І. Австро-Угорська імперія:

1899-1918 рр. - Цісарська та королівська школа кадетів піхоти у Львові (K. und k. Infanterie Kadettenschule in Lemberg);

Академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного розташована в комплексі будівель, зведених у 1899 році, коли у Львові, на вулиці Кадетській (нині – Гвардійська) відкрили школу кадетів піхоти австро-угорської цісарської армії (K. u. k. Infanterie-Kadettenschule). Це був єдиний у Східній Галичині

Облоги Львова

Серед багатьох історичних досягнень Львів може похвалитися ще й тим, що протягом трьох із половиною століть жоден неприятель не міг взяти міста. За цей час Львів пережив більше сотні облог турків, татар, молдаван, козаків і російських військ, коли сили ворогів у десятки, а то й у сотні разів переважали сили захисників, але все ж нападники не змогли здобути твердині королівського міста.

Одна з перший відомих львівських облог сталася 1286 року. Татарський хан Телебуга оточив місто і вислав до Львова на переговори про здачу міста своїх послів. Як розповідає стара Львівська легенда, перед тим, як показати місто татарським послам, жінки повикочували на вулиці безліч пустих діжок і поперевертали їх догори дном. Потім повимітали з комірок усі залишки зерна, борошна й крупи, 

Львівські буцегарні.

У середні віки тюремного ув'язнення у нашому сьогоднішньому розумінні практично не існувало. Покарання зазвичай виконували на місці: кат бив злочинця батогами, відрубував руку чи вухо і з миром відпускав додому, звичайно за винятком тих випадків, коли карали на смерть. Тюремне покарання вже як прояв гуманізму під впливом ідей просвітництва почали застосовувати лише наприкінці XVIII століття.

Так само і у середньовічному Львові тюрмою карали за незначні провини чи садили під час слідства. Траплялись випадки, коли місто садило когось «до холодної» на прохання цеху за які-небудь дрібні провини. Причиною ув'язнення могли стати навіть