Могутні велетенські дуби, що ростуть у верхній частині парку імені Івана Франка – чи не найстаріші дерева у нашому місті. Їм понад три століття.
Чотириста років тому на цьому місці були міські лани, але пізніше земля перейшла у приватні руки. Наприкінці XVI століття багатий львівській міщанин Ян Шольц – Вольфович заклав тут парк, витративши на його впорядкування 1600 золотих. Згодом він видав заміж за італійця Антоніо Массарі,
посла Венеційської республіки у Львові, свою доньку, і парк перейшов до його зятя. Массарі, своєю чергою, впорядкував парк на італійській манер.
З часом парк перейшов у власність ордену єзуїтів, разом із сусідньою землею, яку місто віддало їм в оренду. Єзуїти збудували тут цегельню, а потім, 1715 року, бровар і корчму, започаткувавши промислове виробництво славетного львівського пива. У кінці 18-го ст., коли скасували орден єзуїтів, ця територія перейшла у власність австрійського уряду. Тоді тут були склади дерева, деколи відбувалися ярмарки продажу вовни і промислові виставки.
Парк занедбали і він заріс гущавиною, неначе ліс. Однак підприємець Ян Гехт, якому австрійські власті продали його 1799 року, поставив на місці теперішньої будівлі університету казино, а сам парк переобладнав уже на французькій манер. Він збудував тут літній театр, де ставилися тогочасні модні вистави, влаштовував гучні забави, як їх тоді називали «фестини», зі штучними вогнями і феєрверками. Гехт запровадив тут каруселі, на алеях збудував фонтани та альтанки. Лише одна з них, з дорійськими колонами, стилізована під античну, збереглася до нашого часу.
У 1855 року парк знову перейшов у власність міста, ставши одним із найстаріших муніципальних парків Європи. За його облаштування взявся відомий львівський садівник Бауер. Тоді ж, півтора століття тому, вирубали майже усі старі дерева і насадили більшість оцих дерев, якими ми милуємось нині. Їх є близько п’ятдесяти видів, але переважають дуби, граби, липи і смереки. Наприкінці 19-го ст., частину парку знищив ураган, очевидці розповідали про стоні великих дерев, що лежали на землі.
З цим парком пов’язана трагічна історія знаного львівського художника Артура Гроттгера. Він подарував своїй нареченій Ванді Моне, як символ їх заручин і як символ їхнього подальшого довгого та щасливого життя, паросток дуба у вазонку. Але сподівання художника не збулися, через рік він помер. Наречена Гроттгера подарувала дубок місту, і його висадили у парку. Нещаслива доля художника передалася і його дубові, невдовзі дерево засохло.
Від часів повернення сюди Польщі 1919 року парк став називатися ім’ям польського національного героя Тадеуша Костюшка, але більшість львів’ян ще довго вперто називали його Єзуїтськими городом (зараз навпаки, багато львів’ян називають парк Костюшка, а не парк Франка). У міжвоєнні часи тут любив гуляти з батьком письменник світової слави Станіслав Лем, він згадує візочки з морозивом перед входом у парк і чоловіка з так званим «колом щастя», за допомогою якого модна було виграти бляшаний портсигар або кишенькове люстерко.
Вже в совєтські часи цим парком любив спацерувати видатний львівській композитор і професор консерваторії Станіслав Людкевич. Коли одного разу на алеї у темряві на нього напав грабіжник, професор звертався до нападника не інакше, як «пане злодію».
У п’ятдесяті роки двадцятого століття робітники спилювали з боку вулиці Костюшка (тепер Листопадового чину) величезного старого дуба, якій ось-ось мав звалитися. Трохи не допилявши, вони пішли на обді, а повернувшись назад, побачили, як величезний стовбур, падаючи у бік вулиці, розчавив у пляцок «Побєду» разом з водієм, який виявився директором одного з львівських заводів.
У сімдесяті роки минулого століття в гущавині величних дерев був досить популярний серед львів’ян кінотеатр «Парк», а трохи углиб – літній ресторан «Зелений Гай». Біля нього ще чверть століття тому діти з цікавістю дивилися на екзотичних птахів пав у невеличких вольєрах.
Роки минають, а найстаріший парк Львова і усієї України – парк імені Івана Ірака і далі дивує нас своєю гарною і величезною природою .
Ілько Лемко. Легенди старого Львова.
Чотириста років тому на цьому місці були міські лани, але пізніше земля перейшла у приватні руки. Наприкінці XVI століття багатий львівській міщанин Ян Шольц – Вольфович заклав тут парк, витративши на його впорядкування 1600 золотих. Згодом він видав заміж за італійця Антоніо Массарі,
посла Венеційської республіки у Львові, свою доньку, і парк перейшов до його зятя. Массарі, своєю чергою, впорядкував парк на італійській манер.
З часом парк перейшов у власність ордену єзуїтів, разом із сусідньою землею, яку місто віддало їм в оренду. Єзуїти збудували тут цегельню, а потім, 1715 року, бровар і корчму, започаткувавши промислове виробництво славетного львівського пива. У кінці 18-го ст., коли скасували орден єзуїтів, ця територія перейшла у власність австрійського уряду. Тоді тут були склади дерева, деколи відбувалися ярмарки продажу вовни і промислові виставки.
Парк занедбали і він заріс гущавиною, неначе ліс. Однак підприємець Ян Гехт, якому австрійські власті продали його 1799 року, поставив на місці теперішньої будівлі університету казино, а сам парк переобладнав уже на французькій манер. Він збудував тут літній театр, де ставилися тогочасні модні вистави, влаштовував гучні забави, як їх тоді називали «фестини», зі штучними вогнями і феєрверками. Гехт запровадив тут каруселі, на алеях збудував фонтани та альтанки. Лише одна з них, з дорійськими колонами, стилізована під античну, збереглася до нашого часу.
У 1855 року парк знову перейшов у власність міста, ставши одним із найстаріших муніципальних парків Європи. За його облаштування взявся відомий львівський садівник Бауер. Тоді ж, півтора століття тому, вирубали майже усі старі дерева і насадили більшість оцих дерев, якими ми милуємось нині. Їх є близько п’ятдесяти видів, але переважають дуби, граби, липи і смереки. Наприкінці 19-го ст., частину парку знищив ураган, очевидці розповідали про стоні великих дерев, що лежали на землі.
З цим парком пов’язана трагічна історія знаного львівського художника Артура Гроттгера. Він подарував своїй нареченій Ванді Моне, як символ їх заручин і як символ їхнього подальшого довгого та щасливого життя, паросток дуба у вазонку. Але сподівання художника не збулися, через рік він помер. Наречена Гроттгера подарувала дубок місту, і його висадили у парку. Нещаслива доля художника передалася і його дубові, невдовзі дерево засохло.
Від часів повернення сюди Польщі 1919 року парк став називатися ім’ям польського національного героя Тадеуша Костюшка, але більшість львів’ян ще довго вперто називали його Єзуїтськими городом (зараз навпаки, багато львів’ян називають парк Костюшка, а не парк Франка). У міжвоєнні часи тут любив гуляти з батьком письменник світової слави Станіслав Лем, він згадує візочки з морозивом перед входом у парк і чоловіка з так званим «колом щастя», за допомогою якого модна було виграти бляшаний портсигар або кишенькове люстерко.
Вже в совєтські часи цим парком любив спацерувати видатний львівській композитор і професор консерваторії Станіслав Людкевич. Коли одного разу на алеї у темряві на нього напав грабіжник, професор звертався до нападника не інакше, як «пане злодію».
У п’ятдесяті роки двадцятого століття робітники спилювали з боку вулиці Костюшка (тепер Листопадового чину) величезного старого дуба, якій ось-ось мав звалитися. Трохи не допилявши, вони пішли на обді, а повернувшись назад, побачили, як величезний стовбур, падаючи у бік вулиці, розчавив у пляцок «Побєду» разом з водієм, який виявився директором одного з львівських заводів.
У сімдесяті роки минулого століття в гущавині величних дерев був досить популярний серед львів’ян кінотеатр «Парк», а трохи углиб – літній ресторан «Зелений Гай». Біля нього ще чверть століття тому діти з цікавістю дивилися на екзотичних птахів пав у невеличких вольєрах.
Роки минають, а найстаріший парк Львова і усієї України – парк імені Івана Ірака і далі дивує нас своєю гарною і величезною природою .
Ілько Лемко. Легенди старого Львова.
Немає коментарів:
Дописати коментар