Шукати в цьому блозі

Облоги Львова

Серед багатьох історичних досягнень Львів може похвалитися ще й тим, що протягом трьох із половиною століть жоден неприятель не міг взяти міста. За цей час Львів пережив більше сотні облог турків, татар, молдаван, козаків і російських військ, коли сили ворогів у десятки, а то й у сотні разів переважали сили захисників, але все ж нападники не змогли здобути твердині королівського міста.
Одна з перший відомих львівських облог сталася 1286 року. Татарський хан Телебуга оточив місто і вислав до Львова на переговори про здачу міста своїх послів. Як розповідає стара Львівська легенда, перед тим, як показати місто татарським послам, жінки повикочували на вулиці безліч пустих діжок і поперевертали їх догори дном. Потім повимітали з комірок усі залишки зерна, борошна й крупи, 

Львівські буцегарні.

У середні віки тюремного ув'язнення у нашому сьогоднішньому розумінні практично не існувало. Покарання зазвичай виконували на місці: кат бив злочинця батогами, відрубував руку чи вухо і з миром відпускав додому, звичайно за винятком тих випадків, коли карали на смерть. Тюремне покарання вже як прояв гуманізму під впливом ідей просвітництва почали застосовувати лише наприкінці XVIII століття.
Так само і у середньовічному Львові тюрмою карали за незначні провини чи садили під час слідства. Траплялись випадки, коли місто садило когось «до холодної» на прохання цеху за які-небудь дрібні провини. Причиною ув'язнення могли стати навіть 

За Польщі дешеві повії «давали» в кредит…

Передбачаю, що небайдужий до цієї теми читач зверне увагу і подивується, чому часові рамки цієї розвідки обмежені 1943 роком?
З кількох причин. Я ставив собі за мету обмежитися дослідженням будинків розпусти лише довоєнного Львова. А останнє письмове свідчення про наші борделі датується саме 1943 роком. Дослідження, підкреслюю, – наукове. Хоча легендами автор теж не гребував… Збирав я цей матеріал по крупицях. Перечитував те, що вже надруковано на цю делікатну тему у періодичних виданнях, художніх творах, спілкувався з істориками і старожилами Львова.

Автор сексуально не стурбований
Ставлення до мого зацікавлення 

ГОДИННИК БЕРНАРДИНІВ


Костел отців Бернардинів збудував на початку XVII віку славний будівничий Павло Римлянин. Разом з монастирем він становив оточену ровом фортецю, що прилягала до мурів міста поблизу Галицької брами.
На старовинній вежі костелу, що має 38 метрів висоти, вибивав години дзиґар. Протягом кількох віків аж до останньої війни вибивав дзиґар години на п’ять хвилин раніше від усіх міських дзиґарів.
Як? – здивуєтеся ви. Кілька віків – не років і не місяців! – годинник квапився на цілих п ять хвилин і ніхто на це не звернув увагу? Ніхто не припинив це неподобство?
Якраз навпаки. Звертали увагу. Але без тіні обурення. Навпаки – з вдячністю.
І вдячність належала тому безіменному монахові, який приставлений був до дзиґаря і пильнував за ним. Одного вечора він піднявся на вежу і побачив, як татарські загони мчать до Галицької брами.
Що було робити? Кричати? Але хто почує з такої висоти?
І тоді чернець перевів велику стрілку дзиґаря на п’ять хвилин уперед – якраз на ту вечірню годину, коли зачинялися брами міста. Щойно пролунав дзвін дзиґаря, брами зачинилися. І саме вчасно – татари уже були під мурами.
З тих пір у пам’ять цієї події дзиґар „Бернардин”, як прозвали його львів’яни, завше спішив на п’ять хвилин.

Магдебургское право

Самоуправление городов взяло свое начало еще с времен Киевской Руси. В Полоцке и в Витебске, как в Киеве и в Новгороде всеми возможностями обладало вече. Оно утверждало управителей города - «мужей», старшин, тысячников, сотников и остальных представителей городской администрации. Эти традиции сохранялись и в 14-15 веках, в особенности в восточно-белорусских городах. Находясь в составе Великого Княжества Литовского, Беларусь осваивала многие приобретения Запада. На её местности возрос ряд приемлимо европейских норм правовой и политичной культуры, в частности право организации жизни города на базе самоуправления. И происходило это

Історія однієї картини.

Цю картину великий та відомий польський художник Ян Матейко створив у 1866 році. Сюжет картини розповідає про сцену, яка відбулася 21 квітня 1773. В останній третій день роботи «розділового сейму», який проходив у Варшаві, сейм повинен був ратифікувати розділ польських земель між Пруссією, Росією і Австрією. Центральною фігурою картини є шляхтич Тадеуш Рейтан, який у розпачі намагається запобігти ганебному для його батьківщини події. Адам Понінський вказує на російських гренадерів, які видно в залі за дверима. Зліва від Понінського зображений Станіслав Щенсний Потоцький (якому в той час був 21 рік і в залі сейму його не було). Праворуч від Понінського зображений коронний гетьман Франциск Ксаверій Браницький, який закрив обличчя руками. Ці троє якраз збираються увійти в зал сейму, щоб підписати принизливий для Польщі договір.

Праворуч видно голова князя - самодура Карла Станіслава Радзивілла.
Над всією мізансценою височіє портрет російської імператриці Катерини II з державою в руці. Російські дипломати Проте ліворуч від портрета гордовитої імператриці, Матейко зобразив молодого чоловіка, в правій руці якого затиснута шабля в піхвах. Ця молода людина - Самуїл Корсак, активний прихильник Рейтана, майбутній учасник повстання, який загинув при штурмі Праги, символізує надію на визволення Польщі.
У ложі, в оточенні двох дам зображений російський посол князь Микола Васильович Репнін - ще одна історична вільність, в цей час послом вже був Отто Магнус фон Штакельберг.
Незважаючи на опір діячів польської еміграції в Парижі і,зокрема, князя Адам Єжи Чарторйського та його оточення, картина була показана на виставці в Парижі в 1867 році, де була нагороджена золотою медаллю.
Картину для своєї колекції придбав імператор Австрії Франц Йосип I. У 1918році уряд Польщі викупив полотно і передав його до колекції Королівського замку у Варшаві. У вересні в 1939 року картина перейшла до рук німців, і вони евакуювали полотно з Варшави в 1944 році. Картина була знайдена в жахливому стані в німецькій Сілезії недалеко від міста Єлєня Гура. Полотно було відновлено протягом трьох років реставраційних робіт. Це офіційна версія з вікіпедії і написана досить правильно.
В польський сейм обирали по декілька кандидатів з кожного воєводства, але в основному шляхтичів та багатих, заможних представників. Якраз в той момент, помер один із представників і треба було прислати когось замість нього. Єдиним кандидатом був молодий студент, 19 років, з збіднілої шляхти і підходив у депутати тільки що за своїм походженням. Російські дипломати, перед кожним засіданням, навіть не соромлячись видавали у коридорі кожному депутату гроші, щоб ті голосували за потрібні їм зміни та закони. Король Польщі, мав тільки номінальну владу, а всі основні питання вирішувала шляхта, в якої той ж король перебував у боргу. І коли настав момент приймати рішення щодо розподілу Польщі, хлопчина здивувався, чому так просто всі голосують за таке соромне рішення. Тоді Адам Понінський, вказав йому на послів в коридорі, мовляв «Ти хлопче,мабуть не взяв свою долю, вийди в коридор і одразу вертайся» (щось нагадую з сучасності). Після цих слів, в парубка стався припадок епілепсії, внаслідок якого він і помер, тому що йому навіть й не думав ніхто надавати допомогу……Ось цей момент і зобразив художник Ян Матейко )))))….Але ж самі розумієте, це не може бути офіційним сюжетом….
І ось внаслідок розподілу Польщі, Львів відійшов до Австро – Угорської імперії, що згодом і дозволило йому стати столицею королівства Галіції та Лодомерії, та отримати достойну архітектурну, історичну, художню та духовну спадщину, завдяки якій екскурсоводи заробляють собі на хліб з маслом ;);););))))

Парк ім.Івана Франка. Львів

Могутні велетенські дуби, що ростуть у верхній частині парку імені Івана Франка – чи не найстаріші дерева у нашому місті. Їм понад три століття.
Чотириста років тому на цьому місці були міські лани, але пізніше земля перейшла у приватні руки. Наприкінці XVI століття багатий львівській міщанин Ян Шольц – Вольфович заклав тут парк, витративши на його впорядкування 1600 золотих. Згодом він видав заміж за італійця Антоніо Массарі,