У 1961 році у місті виникли перші
виробничі обєднання. 26 грудня 1967 року в СРСР вводять «Знак якості» для товарів, що пройшли спеціальну державну атестацію. Львівяни
пишалися тим, що саме львівській автобус 1961 року відвозив першого космонавта
Юрія Гагаріна на космодром, а в березні 1970 року на автобусному заводі виготовлено нові моделі автобусів
ЛАЗ-699Н і ЛАЗ - 599Б. На цей час у Львові було сконцентровано все
республіканське виробництво автонавантажувачів, мопедів, підвісних вантажних конвеєрів. Третину усіх
кольорових телевізорів у Радянському союзі випускали у Львові.У нашому місті
були створені перші в Радянському Союзі фірми «Прогрес» і «Світанок».Також львівяни одними із перших в країні
почали здійснювати соціальне
планування. Тут була створена комплексна
система управління продукції (КСУЯП). Середня зарплата робітників і службовців
Львова зросла з 76,6 крб. у 1960 році до 118,6 крб. у 1970 і 154 крб. у 1980
році (остання цифра за купівельною спроможністю приблизно дорівнює середній
зарплаті 1500 гривень у першій половині 2008 року).
У ті часи, до забудови вулиць Володимира Великого і Наукової, житлові будинки закінчувались в районі теперішнього кільця на Кульпарківській, вулиця повертала ліворуч і закінчувалася неподалік від цвинтаря біля зруйнованої у 1973 році церкви за теперішнім магазином "Океан". Далі до Стрийської жодних будинків і навіть дороги не було. Навпроти автобусного заводу стояли маленькі дерев’яні хати і дерев’яний будиночок аптеки.
Початок 60-х - період найбільшого
напливу до Львова жителів із навколишніх сіл та інших регіонів України й інших
республік СРСР. Це відбилося на повсякденному житті львівян: взаємовпливи
різних культур проявилися у
кулінарних звичаях, моді, облаштуванні помешкань і навіть проведенні
відпочинку. Завдяки вихідцям із Західної
України поширилася традиція прикрашання кімнат вишивками разом із самим
мистецтвом вишивання. Від іммігрантів з інших областей вишивальниці перейняли
нові візерунки. Прибульці зі Сходу поширили звичай прикрашати ялинку на Новий
рік (до цього часу місцеві українці
ставили ялинку лише на Різдво), виїжджати у вихідні за місто на пікніки з
шашликами, а літні відпустки проводити на морі. Через російські родини до
кулінарного мистецтва Львова увійшли пироги (пляцки, а пирогами тут
споконвіку називали лише вареники) - випечене тісто, фаршироване мясом, овочами
або фруктами. Від 60-х років стають популярними мариновані помідори, огірки і
закручений в домашніх умовах перець.Але розмаїття салатів у шістдесятих ще
практично небуло - спочатку обходилися вінегретом та олів’є (тоді з’явився майонез),
і аж у другій половині десятиліття гостей почали пригощати салатами з буряків,
моркви, помідорів, огірків, редиски, тощо. Господині пекли здебільшого лише два
торти - білий бісквіт і
темний медівник. Тоді ж
популярними стали традіційні львівські канапки. В моду увійшли молдавські вина.
А чай ще подавали у склянках і металевих підстаканниках - як досі заведено на
залізницях. Але вже з 60-х в моду входять порцелянові чашки і займають почесне
місцеу сервантах у вигляді величезних
сервізів. У одязі й прикрасах помешкань з’явилися мережива. До шістдесятих
років вчителькам і чиновницям заборонялось користуватись пудрою,помадою і лаком
для нігтів під час виконання службових обовязків!!!!! На парфуми дивились скоса
- від працівниць ідеологічного фронту
вимагалася лише чистота і естетичний зовнішній вигляд.
В оточенні "етажерок",
на яких вишикувалися дюжина білих фаянсових слоників від найменшого до найбільшого, тодішні громадяни
любили вечорами грати у лото
- гру, де на картонні картки з великими цифрами розставляли маленькі дерев’яні бочечки, які витягували зі шматяних мішечків.
У ті роки діти часто виходили на вулицю з канапками чи
окрайцем хліба, який змочували водою і посипали цукром. Морозиво тоді ще було делікатесом, його
купували не щодня. А у гастрономах соки наливали у склянки з височенних
конусоподібних посудин із
краниками внизу.
У шістдесятих особа, яка потрапляла до партійної номенклатури, могла
розраховувати на певну опіку. При звільненні за незадовільну роботу більшість
працівників скеровували на менш відповідальну, з партійної точки зору, посаду -
керівниками підрозділів у виконавчій владі, підприємств, навчальних закладів,
профспілок, громадських організацій і товариств. Навіть якщо хтось з комуністів
порушував закон, притягти його до відповідальності було дуже складно, адже
фактично були непідсудними. Щоб заарештувати й віддати до суду члена КПРС,
потрібна була згода райкому партії, який здійснював попередній розгляд справи і
за наявності переконливих доказів виключав його з лав КПРС. Нижче певного рівня
номенклатурнику не давали впасти - еліта була замкнутим кланом.
За своє служіння народові бюрократія, окрім високої платні, призначала собі
ще й численні привілеї, масштаби яких зростали з кожним щаблем кар’єрної
драбини. У Львові це були авто зі спеціальними номерами (77 - для керівників
партійних комітетів, 99 - для радянських органів, 66 - для директорів великих підприємств), зі сиренами
та мигалками, окрема, для номенклатурної еліти, обкомівська лікарня з новітньою
апаратурою, ізольовані від звичайних пасажирів зали в аеропорту та на головному
вокзалі (під виглядом депутатських), спеціальні магазини і квиткові каси, тощо.
Характерним прикладом подібної практики стала справа першого секретаря
міськкому партії Петра Овсянка. Задля "пробивання" міських проблем у
високих інстанціях тоді, як зрештою й тепер, доводилися їздити до столиці з
дарунками, на які в партійному бюджетів коштів не передбачалося. А тому
зверталися за допомогою до керівників підприємств. Один із них, директор
трикотажної фабрики (згодом об’єднання "Промінь"), створив цех із
випуску не облікованої продукції і постачав Овсянка товарами і коштами. У
вересні 1961 року першим секретарем обкому втретє став Іван Грушецький. До
нього дійшли чутки про підпільне виробництво, і він доручив розслідувати
справу, а Овсянка кілька разів викликав на виховні бесіди. Після однієї з них
той пустив собі кулю у скроню у власному
кабінеті. Того ж дня вночі при світлі автомобільних фар і ліхтарів
військовослужбовці танкового заводу поховали його на Личаковському цвинтарі, а
директора фабрики було засуджено до розстрілу.
1961 рік почався з грошової реформи - 1 старий рубль перетворився на 10
копійок, але рахувати "на старі" продовжували ще до середини 60-х. У
1962 році в Радянському Союзі вперше від 1947 року підняли ціни. Разом із тим
підвищили закупівельні ціни на тваринницьку продукцію, роздрібні ціни на м’ясо, масло і молоко - в середньому на 30%.
Масло подорожчало на 35%, яловичина - головне радянське м’ясо - на 31%. У 1963
році СРСР вперше закуповує зерно за кордоном - 5,1 млн. тонн. У 1963-1964
роках, щоб купити масло, молоко чи борошно, потрібно було займати чергу з 5-ї
години ранку. Тепер ті часи називають "міні-голодомором". Продавали
хліб із домішками кукурудзяної муки і якоїсь незрозумілого походження тирси.
Білий хліб продавали лише за наявності медичної довідки про певні важкі
хвороби. Існувала карткова система й на інші продукти. Ознакою ще одного дефіциту стали крадіжки трубок з телефонів - автоматів. Їх свого часу навіть
приковували ланцюгами, і все одно слухавки крали. Бо радянська промисловість не
могла випустити маленьких гучномовців для кишенькових саморобних приймачів - от
їх і видобували з телефонних трубок. У
ті часи люди крали з їдалень алюмінієві ложки і виделки, тарілки з надписом
"Общепит", які ще донедавна можна було побачити на деяких львівських
кухнях (в кого є така тарілка, лайкніть)).
Загалом для 50-60-х років були властиві перебої в продажу населенню хліба,
цукру, солі,м’яса, сірників. Не вистачало взуття, особливо для дітей шкільного
віку, дефіцитом були зимовий одяг, білизна, леза і помазки для гоління, пояси
для панчіх та інші галантерейні вироби. Важко було купити мишоловку,прищепки
для білизни, черепицю,цеглу. Посуд, на який був попит (ложки,миски), завозили
до Львова аж із Ростова, і тоді в магазинах збиралися великі черги. Львівському
заводу емальованих виробів державний план встановлювався в літрах, тому його каструлями
на 10-15 літрів були завалені магазини міста. Ложки, миски і малі каструлі
завод виробляти не хотів, бо великими каструлями легше виконати план.
На початку шістдесятих радянські громадяни нарешті отримали можливість
купувати меблеві набори (стінка,диван,стіл і крісла). Вперше люди побачили, що
меблі бувають розкладними (до речі, перші складні меблі придумав Ikea - Інгвар
Кампрад). Черги були такими, що ніхто навіть й не мріяв вибрати заздалегідь
колір оббивки на меблях, але тоді це не мало значення. Меблі були
малогабаритними, як і холодильники, - щоб уміститись у хрущовках. Ремонт у ті
часи зробити було непросто, особливо поміняти двері - їх у продажу просто не
було. Дверми у радянських магазинах почали торгувати аж у середині сімдесятих.
Немає коментарів:
Дописати коментар